Битва королів - Джордж Мартін
— Король Роберт? — спитала Арія, забувшись.
— Король Ейрис, боги благословіть його,— мовив старигань занадто голосно. До них неквапом наблизився вартовий — стулити їм рота. Старигань лишився без двох зубів, і більше тої ночі ніхто не розмовляв.
Крім бранців, сер Грегор прихопив дюжину свиней, кліть курей, худоребру корову і дев’ять возів солоної риби. Гора і його вояки їхали на конях, а от полонені всі йшли пішки, і тих, хто не міг іти, зразу ж убивали — так само як і дурнів, які намагалися втекти. Ночами вартові відводили жінок у ліс, і більшість, здавалося, чекали цього і смиренно йшли за вояками. Одна дівчина, симпатичніша за інших, щоночі мала ходити з чотирма чи п’ятьма різними чоловіками, аж поки не вдарила одного каменем. Сер Грегор змусив усіх дивитися, як він рубає їй голову одним ударом свого велетенського дворучного меча.
— Тіло лишіть вовкам,— звелів він, зробивши свою справу, і передав меча зброєносцю, щоб той почистив.
Арія краємо ока позирала на Голку, яка висіла при боці в чорнобородого лисаня на ім’я Полівер. «Добре, що її забрали»,— думала вона. Бо в іншому разі спробувала б заколоти сера Грегора, а він би її навпіл розтяв, і тоді б вовки зжерли і її.
Полівер, хоч і вкрав Голку, був не такий лихий, як дехто з інших. Тої ночі, коли Арію схопили, ланістерівські вояки в шоломах з наносниками всі були для неї чужаками на одне обличчя, але скоро вона вивчила їх усіх. Треба знати, хто лінивий, а хто жорстокий, хто кмітливий, а хто тупий. Треба розуміти: нехай чолов’яга на прізвисько Чорноротий лається так, як вона в житті не чула, зате, якщо попросиш, він дасть тобі зайвий кусник хліба, в той час як старий веселий Чизік і солодкомовний Раф тобі тільки потиличника дадуть.
Арія дивилася, слухала й шліфувала свою ненависть, як колись Гендрі шліфував свій рогатий шолом. Тепер бугаєві роги носив Дансен, і Арія за це його ненавиділа. Ненавиділа Полівера за Голку, і ненавиділа старого Чизіка, який вважав себе веселуном. А Рафа Солоденького, який протяв своїм списом горло Ломі, ненавиділа ще більше. Вона ненавиділа сера Ейморі Лорча за Морена, і сера Мірина Транта за Сиріо, і Гончака за те, що вбив різницького хлопчика Майку, і сера Іліна, і королевича Джофрі, і королеву за батька, за Товстуна Тома, за Дезмонда і за решту, і навіть за Леді, Сансину вовчицю. А Лоскотуна було навіть страшно ненавидіти. Іноді Арія забувала, що він тут: коли він не допитував, то був як звичайний вояк, мовчазніший за інших, з обличчям, що не відрізнялося від тисяч інших облич.
Щоночі Арія промовляла їхні імена. «Сер Грегор,— шепотіла вона до своєї кам’яної подушки.— Дансен, Полівер, Чизік, Раф Солоденький. Лоскотун і Гончак. Сер Ейморі, сер Ілін, сер Мірин, король Джофрі, королева Серсі». У Вічнозимі Арія молилася разом з матір’ю в септі та з батьком у богопралісі, але в дорозі до Гаренхолу не було богів, і ці імена — ось єдина молитва, яку вона добре затямила.
Щодня вони здійснювали перехід, і щоночі вона повторювала імена, поки нарешті дерева не порідшали й не поступилися строкатому ландшафту — пологим пагорбам, звивистим струмкам, залитим сонцем ланам, де стриміли, мов почорнілі зуби, кістяки спалених твердж. Ще один довгий перехід — і вдалині майнули вежі Гаренхолу, що чітко вирізнялися на тлі блакитних вод озера.
У Гаренхолі буде краще, запевняли одне одного бранці, але Арія такої певності не мала. Вона пам’ятала казки старої Нан про замок, збудований на страху. Гарен Чорний замішував розчин на крові, казала стара Нан, так стишуючи голос, що дітям доводилося нахилятися ближче, щоб розчути, але Ейгонові дракони підсмажили Гарена і всіх його синів просто за тими велетенськими мурами... Арія, закусивши губу, переставляла ноги, на яких загрубіли мозолі. Вже недовго лишилося, казала вона собі: вежі не більш як за кілька миль звідси.
Однак довелося йти цілий день і ще більшу частину наступного, поки нарешті вони досягли підступів до війська лорда Тайвіна, яке стояло табором на захід від замку серед обгорілих залишків містечка. Здалеку Гаренхол справляв оманливе враження, бо він виявився велетенським. Його височенні мури здіймалися побіля озера, стрімкі й прямовисні як скелі, а нагорі зубчастих стін ряди стрілометів-скорпіонів з дерева й заліза здавалися крихітними, як і створіння, що дали їм назву.
Сморід від ланістерівського війська Арія занюхала набагато раніше, ніж роздивилася герби на прапорах, що розтягнулися вздовж берега озера над шатрами західняків. З цього запаху Арія могла напевно сказати, що лорд Тайвін стоїть тут уже довгенько. Вбиральні по околицях табору були переповнені й роїлися мухами, а на частоколі, що оточував периметр, місцями вже виднівся зелений мох.
Прибрамна Гаренхолу, сама-одна завбільшки з Велику фортецю у Вічнозимі, була не лише велетенська, а й пощерблена, а її вицвілі мури виявилися всі в тріщинах. Знадвору видно було за мурами верхівки п’ятьох здоровенних веж. Найкоротша з них була в півтора разу вища за найвищу вежу у Вічнозимі, однак вони не стриміли так, як мала б стриміти нормальна вежа. Арія подумала, що вони схожі на вузлуваті старечі пальці, що тицяють у хмарку, яка пропливає повз. Арія пригадала, як стара Нан розповідала: каміння оплавилося й, червоно жевріючи, потекло, наче віск, на сходи й у вікна, шукаючи Гарена у його сховку. Арія могла в це повірити: вежі були одна гротескніша й потворніша за іншу — збрижені, пориті канавами, порепані.
— Не хочу я туди йти,— пискнув Пиріжок, коли Гаренхол відчинив перед ними свої брами.— Там привиди.
Його почув Чизік, але цього разу лише посміхнувся.
— Пекарчуку, в тебе є вибір: заходь сюди до привидів чи сам станеш привидом.
І Пиріжок зайшов з усіма.
У лункій мурованій лазні з дерев’яним верхом бранців роздягнули та змусили в паруючій купелі терти й дерти себе до живого. Наглядали за цим дві люті старі, обговорюючи новеньких так відкрито, наче то щойно куплені віслюки. Коли прийшла Аріїна черга, добродійка Амабель перелякано втупилася в її ноги, а добродійка Гарра помацала її мозолі на долонях, що лишилися від довгих годин вправляння з Голкою.
— Мабуть, масло збивала,— сказала вона.— Ти селючка, так? Ну, це байдуже, дівко, якщо тяжко працюватимеш, маєш шанс заробити собі краще місце в житті. А як не працюватимеш тяжко, будеш бита. І як тебе кличуть?
