Гра престолів - Джордж Мартін

— Не смію перешкоджати вашій любові до вугрів, пане, — з крижаною зневагою мовив Нед. — Цієї миті я не здатний уявити для себе товариства, менш бажаного за ваше.

— О, я певний, якщо ви поміркуєте, то згадаєте кілька імен. Скажімо, Вариса. Серсею. Чи то пак Роберта. Його милість дуже гнівається. Після того, як ви вранці зізволили нас залишити, король ще висловлювався у ваш бік деякий час. Наскільки можу пригадати, чулися слова «нахаба» і «отака мені дяка».

Нед не зізволив відповісти. Не запропонував він гостеві й сісти, але той однак умостився зручненько.

— Після вашої втечі тягар переконати раду не наймати Безликого ліг на мене, — легковажно продовжив Мізинець. — У підсумку, замість виряджати Безликого, Варис розповсюдить звістку, що хто вколошкає дівчину Таргарієн, той отримає князівський титул.

Нед скривився з відрази.

— Отже, тепер ми роздаємо титули горлорізам.

Мізинець здвигнув плечима.

— Титули нічого не коштують. А Безликі коштують дорого. Правду кажучи, я зробив задля безпеки дівчини Таргарієн більше, ніж ви своїми балачками про честь. Хай якийсь сердюк, сп’янілий від обіцянок-цяцянок про князівство, спробує її вбити. Швидше за все він по-дурному осоромиться, зате дотракійці краще чатуватимуть на небезпеку. А от якби ми підіслали до неї Безликого, то вона, вважайте, вже лежала б у могилі.

Нед спохмурнів.

— То ви у раді базікаєте про потворних жінок і сталеві поцілунки, а зараз переконуєте мене, що намагалися захистити дівчину? За якого дурня ви мене тримаєте?

— За вельми немалого, правду кажучи! — засміявся Мізинець.

— Вас завжди так смішить криваве свавілля, пане Баеліше?

— Я сміюся не зі свавілля, а з вас, пане Старку. Ви правите, наче танцюєте на підталому льоді. Запевняю, що коли ви ляпнетеся у воду, то луна піде ой яка гучна. А перший тріск під вашими ногами я почув уже цього ранку.

— Перший, він же останній, — відказав Нед. — Я наївся досхочу.

— То коли ви повертаєтеся до Зимосічі, любий пане?

— Якомога швидше. Що вам за клопіт?

— Жодного… але якщо ви затримаєтеся хоча б на сьогоднішній вечір, то я радо відведу вас до того бурдею, якого ваш вояк Джорі марно шукав стільки часу. — Мізинець посміхнувся. — І навіть пані Кетлін не скажу.

Кетлін VI

— Вельможна пані, ви б мали наперед прислати звістку про ваш приїзд, — дорікнув лицар Донел Тягнидуб, щойно коні подолали прохід. — Ми б тоді вислали оружний супровід. Високий гостинець не такий безпечний, як був колись, та ще й для малого загону.

— На наше горе, ми вже самі це взнали, пане Донеле, — відповіла Кетлін. Серце її ніби скам’яніло. Шестеро хоробрих вояків загинуло, щоб вона дісталася Долини, а їй навіть оплакати їх бракувало сил. Імена загиблих в’янули, зникали з пам’яті. — Дикуни гналися за нами вдень і вночі. Перший напад позбавив нас трьох людей, другий забрав іще двох. Ланістерівський пахолок помер від лихоманки, бо рани загнилися. Почувши копита вашого загону, я гадала, що нам кінець.

Вони тоді наготувалися до останнього відчайдушного бою, взявшись до зброї та ставши спинами до скелі. Карлик саме гострив лезо сокири і відпускав ядучі кпини, коли Брон помітив удалині корогву над головами вершників: місяць та сокіл дому Арин, білі на небесній блакиті. Краснішого видовища Кетлін не знала ніколи за життя.

— Верховинні роди знахабніли, відколи помер князь Джон, — повідомив пан Донел. То був кремезний молодик двадцяти років, суворий та непоказний, з широким носом і шапкою густого брунатного волосся. — Якби моя воля, я вивів би у гори сотню вершників, повикурював дикунів з їхніх острогів та вклав у голови трохи науки. Але ваша сестра забороняє. Ба навіть на турнір Правиці жодного лицаря не пустила. Тримає при собі усіх бійців для захисту Долини… та від чого, ніхто не знає. Дехто каже, що від примарних тіней.

Раптом він зиркнув занепокоєно, згадавши, з ким говорить.

— Плекаю надію, мої слова не образили вас, пані. Я не мав наміру…

— Чесні слова не ображають мене, пане Донеле.

Кетлін знала, чого боїться її сестра. «Не тіней, а Ланістерів» — подумала вона про себе і зиркнула на карлика поруч із Броном. Після смерті Чігена ці двоє надто вже заприятелювали. Хитрість карлика непокоїла її. Коли вони в’їжджали в гори, він був бранцем, зв’язаним та безпорадним. А зараз? Начебто бранець, але з ножем на поясі, сокирою при сідлі, у накидці зі шкури сутінькота, яку виграв у пісняра в кості, у кольчузі, яку зняв з Чігенового тіла. Карлика та решту їхнього жалюгідного загону оточувало з усіх боків чотири десятки вершників — лицарів і компанійців на службі в її сестри Лізи та малого сина Джона Арина — і все ж Тиріон не виказував жодного сліду страху. «Чи не можу я помилятися?» — питала себе Кетлін вже не вперше. Чи не міг він зрештою бути невинним щодо Брана, Джона Арина і решти? А якщо так, то хто тоді вона? Адже шестеро людей загинуло з її вини тільки для того, щоб доправити його сюди.

Але вона рішуче відсторонила сумніви.

— Коли ми досягнемо вашої твердині, красно прошу негайно послати по маестра Колемона. Пан Родрік страждає від запалених ран.

Неодноразово її охоплював страх, що відважний старий лицар не переживе подорожі. Наприкінці він ледве сидів у сідлі; Брон настійливо пропонував лишити його на поталу долі, але Кетлін і чути про те не бажала. Пана Родріка прив’язали до сідла, і вона наказала співцеві Марільйону пильнувати його.

Пан Донел завагався, тоді відповів.

— Пані Ліза наказала, щоб маестер не залишав Соколиного Гнізда, бо ж має дбати про князя Роберта. Але в нас на воротях є септон, який ходить за нашими пораненими. Він огляне рани вашого лицаря.

Кетлін мала більше віри у вченість маестрів, аніж у молитви септонів, і вже рота розтулила так і сказати, але побачила попереду грізні мури, прибудовані до гір по обидві сторони проходу. Там, де прохід звужувався, і заледве чотири вершники могли б проїхати біч-обіч, кам’янисті схили охороняли дві вартові башти, а між ними дугою перекинувся міст з сірого вивітреного каменю. Мовчазні обличчя спостерігали з бійниць