Гра престолів - Джордж Мартін
— Що можу, те зроблю, — тихо відповів чоловік зі смолоскипом, — але потребуватиму золота і ще п’ятдесят пташок.
Вона відпустила їх далеко уперед, а тоді почала скрадатися слідом. «Тиха, мов тінь.»
— Так багато? — Голоси слабшали, світло попереду згасало. — Таких, як вам треба, нелегко знайти… такі маленькі, але письменні… може, трохи старших… ті хоча б живучіші…
— Ні. Краще менші… будьте до них ласкаві…
— …якби ж не їхні язики…
— …небезпека…
Ще довго після того, як голоси згасли вдалині, Ар’я бачила світло смолоскипа — димну зірку, що нестримно кликала за собою. Двічі світло зникало, але вона вперто йшла слідом, і обидва рази опинялася нагорі крутих і вузьких сходів, а смолоскип блимав десь унизу. Вона знову поспішала слідом, все донизу та донизу. Якось вона запнулася об камінь і вдарилася об стіну; рука вхопилася за сиру землю, підперту дерев’яними стовпами та кроквами, тоді як раніше проходи були викладені каменем.
Ар’я скрадалася за таємничою парою вже, мабуть, кілька верст. Нарешті вони зникли, але іншого напрямку, окрім уперед, однак не було. Вона знову знайшла стіну і пішла попід нею, наосліп та навмання, вдаючи собі, наче Німерія трусить поруч у темряві. Зрештою вона опинилася по коліно у гнилій смердючій воді, жалкуючи, що не може танцювати на ній, як, мабуть, уміє Сиріо, і питаючи себе, чи ще колись побачить світло.
Коли нарешті Ар’я вигулькнула назовні, то опинилася посеред глупої ночі. Вона стояла просто у гирлі помийного зливу там, де він випорожнювався у річку. Смерділо від неї так, що вона стягла з себе одяг, недовго думаючи, кинула його на березі й пірнула у глибокі чорні води. Вона плавала, поки не відчула себе чистою, і виповзла на берег, тремтячи з холоду. Поки Ар’я прала одяг, повз неї річковим шляхом проїхали якісь вершники, але якщо навіть і побачили голе худорляве дівча, що виполіскувало свої жалюгідні лахи при світлі місяця, то не звернули уваги.
Ар’ю занесло за чимало верст геть від замку; але у Король-Березі досить було роззирнутися з будь-якого місця, щоб побачити Червоний Дитинець на Аегоновому пагорбі, тому небезпека заблукати їй не загрожувала. Поки Ар’я дотупала до брами, одяг на ній майже висох. Решітка була опущена, ворота засунуті, тож вона пішла до бокової потерни. Золотокирейники, що стояли там на варті, пирхнули, коли вона завимагала її впустити.
— Геть звідси, — мовив один. — З кухні недоїдків нема, і після заходу сонця жебрати не дозволено.
— Я не жебрати, — відповіла вона. — Я тут живу.
— Я сказав, геть звідси. Хочеш ляща у вухо, щоб краще чути?
— Я хочу до батька.
Стражники перезирнулися.
— А я хочу вграти королеву, — вишкірився молодший. — Кожен має свою мрію.
Старший тільки зиркнув похмуро.
— Хто твій батько, хлопчисько? Міський щуролов?
— Правиця Короля, — відповіла Ар’я.
Обоє зареготали, а тоді старший недбало пхнув її кулаком, наче собаку. Ар’я побачила удар, щойно він почався, і легко ухилилася, наче танцюючи. Кулак навіть не зачепив її.
— Я не хлопчисько! — визвірилася вона. — Я Ар’я Старк із Зимосічі! Якщо ви мене торкнетеся бодай пальцем, пан батько виставлять ваші голови на шпичках! Не вірите мені, то підіть до Джорі Каселя або Вайона Пула з Башти Правиці!
І вперла руки в боки.
— То ви відчините мені браму, чи дати ляща у вухо, щоб краще чули?
Батько сидів сам у світлиці, коли Гарвін та Товстун Том ввели її до нього. Коло ліктя в нього м’яко світився олійний кенкет, а перед очима лежала найбільша книга, яку Ар’я бачила за життя: широчезна та грубезна, з дрібними нерозбірливими літерами на жовтих потрісканих сторінках, переплетених у вицвілу шкіряну обкладинку. Батько був схилився низько над нею, але випростався і закрив, щоб вислухати доповідь Гарвіна. З суворим обличчям він подякував стражникам та відіслав їх геть.
— Ти розумієш, що тебе шукає половина моєї сторожі? — мовив Едард Старк, коли вони залишилися наодинці. — Септа Мордана сама не своя від жаху. Вона молиться у септі за твоє безпечне повернення. Ар’є, ти ж знала, що не повинна виходити за браму замку без мого дозволу!
— Я не виходила за браму! — вигукнула вона. — Тобто, я не хотіла. Я була у підземеллі, а там прохід. І усюди темно, а я не мала ані свічки, ані смолоскипа, тож пішла навмання. А назад піти не могла, бо там чудовиська. Батьку, вони говорили, щоб вас убити! Ні, не чудовиська, а двоє чоловіків. Мене вони не бачили, бо я застигла, мов камінь, і була тиха, мов тінь. А я чула. Вони казали, що ви маєте книгу і байстрюка, і якщо помер один Правиця, то чому б не другий. Це та сама книга? А байстрюк — то напевне, Джон.
— Джон? Ти про що, Ар’є? Хто це таке казав?
— Вони казали, — наполягала Ар’я. — Один був такий товстий з перснями і жовтою роздвоєною бородою, а інший у кольчузі та мисюрці. Товстий казав, що треба чекати, а другий — що він не може далі жонглювати, і що вовк з левом з’їдять один одного, і що все це якийсь вертеп.
Вона спробувала згадати решту. Не все з почутого вона добре зрозуміла, а зараз воно ще й перемішувалося у голові.
— Товстий сказав, що принцеса виношує дитя. А той у мисюрці, він мав смолоскипа і казав, що їм треба поспішити. Напевне, він чародій.
— Чародій, — мовив Нед без усмішки. — То він мав довгу білу бороду і високу гостру шапку з зірочками?
— Ні! Геть не такий, як у казках Старої Мамки. Він був несхожий на чародія, але товстий його так називав.
— Попереджаю тебе, Ар’є, якщо ти сплела все це просто з повітря…
— Та ні, кажу вам! То було в підземеллі, у місці з потаємною стіною. Я ганялася за котом, а тоді…
Вона стиснула губи. Якщо вона зізнається, що збила з ніг принца Томена, отут батько розгнівається насправді.
— …а тоді ускочила до вікна і знайшла там чудовиськ.
— Чудовиськ і чародіїв, — повторив батько. — Схоже, захоплива була пригода. То ті, яких ти чула, балакали про жонглерів і вертеп?
— Так, — визнала Ар’я, — от лишень…
— Ар’єчко, то мартопляси, — мовив батько. — Зараз у
