Гра престолів - Джордж Мартін
— Хто бажає пройти крізь Криваву Браму? — запитав лицар.
— Лицар Донел Тягнидуб, а з ним пані Кетлін Старк та її супутники, — відповів молодий лицар.
Лицар Брами підняв забороло.
— Недарма обличчя пані здалося мені знайомим. Далеко ти заїхала від дому, Китичко.
— Як і ви, дядечку, — відповіла вона, мимоволі посміхаючись попри усі негаразди шляху. Почувши цей хрипкий суворий голос, вона перенеслася на двадцять років назад у дні свого дитинства.
— Тепер я живу тут, — буркнув він, тицьнувши пальцем собі за спину.
— Ви живете у моєму серці, — відказала Кетлін. — Зніміть шолома. Я прагну знову побачити ваше обличчя.
— На жаль, роки не додали мені вроди, — зазначив Брінден Таллі, але коли зняв шолома, Кетлін побачила, що він дещо перебільшив. Різкі, карбовані риси обличчя трохи змарніли, час змив брунатні барви з волосся і залишив саму сивину, але посмішка не змінилася, і густі кущаві брови залишилися товстими, наче гусінь, і сміх так само ховався на дні глибоких синіх очей.
— Чи знає Ліза про твій приїзд?
— Не було часу надіслати звістку, — відповіла Кетлін. Загін потроху збирався в неї за спиною. — Гірко казати, дядьку, але ми мчимо поперед бурі.
— Чи дозволяє Лицар Брами увійти в Долину? — вигукнув пан Донел. Тягнидуби надзвичайно поважали звичаї.
— В ім’я Роберта Арина, князя Соколиного Гнізда, Захисника Долини, Істинного Оборонця Сходу, дозволяю ввійти вільно і вимагаю дотримуватися князівського миру та закону! — проказав пан Брінден. — Їдьмо.
І вона рушила поруч із дядьком, у тіні Кривавої Брами, коло якої у Вік Звитяжців полягло в землю не одне хоробре військо. Там, де кінчалися мури, гори раптом розступилися, і перед очима виникли зелені поля, синє небо, гори під сніжними шапками. Видовище перехоплювало подих. Вся Долина Арин купалася перед ними у вранішньому світлі й губилася вдалині у мінливому серпанку.
То була тиха й мирна країна жирного чорнозему, широких повільних річок, сотень невеличких озерець, що виблискували під сонцем, як маленькі люстерка. З усіх боків її огороджували надійні стіни гір. На полях високо здіймалася пшениця, ячмінь, кукурудза; навіть у Вирії не бачили таких здоровезних гарбузів і такої солодкої садовини, як тут. Загін стояв зараз на західному кінці долини, де високий гостинець долав останній перевал і починав своє звивисте сходження на три версти до плодючої низини. Тут Долина була вузька — не ширша за пів-дня їзди верхи — а північні гори стояли так близько, що Кетлін, здавалося, могла простягнути руку і торкнутися їх. А над усім височіла щербата гора, що прозивалася Велетнів Спис. На неї навіть інші гори дивилися знизу. Її вершина губилася у крижаних туманах більше як за п’ять верст від дна долини. З її скелястого західного схилу стікав примарний потік Алиссиних Сліз. Навіть звідси Кетлін могла розібрати сяючу срібну нитку, таку яскраву на тлі темного каменю гори.
Коли дядько побачив, що вона зупинилася, то під’їхав ближче і вказав:
— Онде, коло Алиссиних Сліз. Звідси буває видно тільки миготіння білого. Якщо дивитися уважно, і якщо сонце падає на стіни так, як треба.
«Сім башт» — розповідав їй Нед. — «Неначе сім кинджалів, устромлених у черево неба. Так високо, що можна стояти на мурі й дивитися вниз на хмари.»
— Як довго нам їхати?
— До підніжжя гори потрапимо увечері, — відповів дядько Брінден, — але підійматися будемо ще день.
Ззаду заговорив пан Родрік Касель.
— Люба пані, — мовив він, — мушу зізнатися, що навряд чи зможу сьогодні рухатися далі.
Під неоковирними, щойно відрослими баками обличчя пана Родріка дуже змарніло; побачивши його, Кетлін злякалася, що лицар зараз упаде з коня.
— Ви й не повинні, — відповіла вона. — Ви зробили усе, що я могла від вас чекати, ба устократ більше. Мій дядько проведе мене до Соколиного Гнізда. Ланістер поїде зі мною, але гадаю, ви й решта інших могли б залишитися тут і відновити сили.
— Ми приймемо усіх ваших супутників як почесних гостей, — з бундючною чемністю, властивою молодим паничам, мовив пан Донел.
Від загону, який виїхав з корчми на перехресті, залишилися, окрім пана Родріка, ще тільки Брон, пан Віліс Вод і співець Марільйон.
— Мосьпані! — вигукнув Марільйон, поспіхом виїжджаючи наперед. — Благаю, дозвольте поїхати разом з вами до Соколиного Гнізда і побачити кінець тієї шляхетної історії, яку я спостерігаю з самого початку.
Молодик казав змученим, але дивно рішучим голосом, гарячково виблискуючи очима.
Кетлін взагалі не запрошувала співця з собою в дорогу — він нав’язався сам. Вона не розуміла, як він пережив подорож, у якій скінчили своє життя без поховання стільки хоробріших від нього чоловіків. Але нікуди не дінешся: осьде він, ще й з натяком на бороду, яка робить його майже схожим на чоловіка. Може, й справді — вона винна йому хоча б за те, що спромігся заїхати так далеко.
— Гаразд, — відповіла вона пісняреві.
— Я теж поїду, — оголосив Брон.
Оце їй сподобалося куди менше. Вона розуміла, що без Брона не потрапила б до Долини: сердюк бився чи не краще за усіх, кого вона знала, і проклав їй мечем дорогу до життя. Та незважаючи на все, найманець був Кетлін не до смаку. О так, силу і мужність він мав неабияку, проте ані краплі добросердя і навряд чи більше чесності. Вона занадто часто бачила його коло Ланістера; ті двоє тихо перемовлялися і реготали з якихось своїх жартів. Кетлін бажала б негайно відділити його від карлика, але погодившись на супровід Марільйона до Гнізда, не бачила шляхетного способу відмовити Бронові в тому ж самому.
— Як забажаєте, — відповіла вона, хоча й помітила, що він не питав її згоди.
Пан Віліс Вод залишився з паном Родріком; над їхніми ранами вже клопотав тихий септон. Усі їхні коні, жалюгідні та втомлені, теж лишилися. Пан Донел пообіцяв надіслати птахів до Гнізда і Місячної Брами зі звісткою про їхнє наближення. Зі стайні привели свіжих коней — міцних кудлатих гірських бахмутів — і ще години не минуло, як загін рушив
