Американські боги - Ніл Гейман

Козлик простягає руку і стукає по тонованому склу.

Машина сповільнюється, і Бількіс, не дочекавшись, поки та зупиниться, штовхає двері і напіввискакує, напівпадає на асфальт. Дорога, на якій вона знаходиться, обгинає пагорб. Зліва від неї крутий схил, справа — провалля. Вона біжить дорогою.

Лімузин став.

Починає дощити, її високі підбори ковзають і підгинаються на мокрому асфальті. Вона скидає взуття і біжить, мокра до нитки, і виглядає місця, де зможе зійти з дороги. Вона налякана. Так, у неї є могуть, але це сила голоду, чари розкішниці. Вона довго берегла її живою у цих землях, але для всього, окрім виживання, вона послуговується пильним зором і гострим розумом, своєю статурою і впевненістю.

Справа від неї — металева загорожа, яка не дає машинам зісковзнути з дороги, і тепер попід нею стікає ціла ріка води, а стопи Бількіс починають кровоточити.

Вогні Лос-Анджелеса розповзаються перед нею, блискотлива електромапа уявного королівства, рай, що розпростерся по землі, і вона знає, що все, що їй потрібно, — це зійти з дороги. Тоді вона в безпеці.

«Шкіра моя темна, та душа благочинна, — шепоче вона до ночі, і говорить до дощу. — Я троянда суданська, я лілія долин. Ввійди до мене вином і почастуй мене яблуками: бо хвора я від любові».

Тризубець блискавки пропалює нічне небо зеленню. Вона спотикається, пролітає кілька метрів, обдирає ногу і лікоть, підводиться, а тоді бачить, як світло фар ковзає схилом пагорба в її напрямку. Світло наближається надто швидко, аби безпечно з ним розминутись, і вона гарячково міркує: кинутись до пагорба, де машина її розчавить, чи до прірви, де вона розіб’ється? Вона біжить через дорогу, щоб притиснутися до мокрої землі, щоб видряпатися догори. Білий лімузин тим часом заносить на слизькій дорозі, що обгинає пагорб. Він стрімко наближається, чорт, їде — чи пливе? — не менш як сто тридцять кілометрів на годину. Бількіс хапається за бур’яни, за болото, і вона знає, що зможе піднятись догори і втекти. Але мокра земля не тримається купи, і вона падає назад на дорогу.

Машина врізається в неї з такою силою, що її відриває від землі і кидає в повітря, ніби солом’яну ляльку. Вона приземляється позаду лімузина, і від удару в неї дробиться таз і тріскає череп. Холодна дощівка стікає її обличчям.

Вона починає проклинати свого вбивцю. Вона кляне його безгучно, бо не може поворухнути губами. Вона проклинає його сон і його яву, його життя і смерть. Вона проклинає його так, як може клясти тільки та, хто по батькові є напівдемоницею.

Двері автівки відчиняються. Хтось підходить до неї.

— Ти була аналоговою дівчинкою у цифровому світі, — знову немелодійно наспівує він. Тоді каже: — Ви просто блядські мадонни. Ви всі блядські мадонни.

І йде геть.

Хряскають двері машини.

Лімузин розвертається і вперше повільно переїжджає її. Колеса дроблять її кістки. Тоді лімузин розвертається і ще раз наїжджає на неї.

Коли нарешті машина рушає геть, униз, на дорозі залишається тільки каша з червоного м’яса, в якій дуже складно впізнати людину. Але і ту скоро геть змиє дощем.

Друга інтермедія

— Привіт, Саманто.

— Це ти, Меґ?

— А хто ж іще? Леон переказав, що тітонька Семмі дзвонила, поки я була в душі.

— Ми дуже мило побесідували. Він чудовий малюк.

— Ага, чудовий. Нехай залишається.

На мить запала незручна тиша, яку не порушували ні шерех, ні потріскування на лінії. Тоді:

— Як там навчання, Семмі?

— Зараз у нас тиждень канікул. Якісь проблеми з опаленням. А як справи у твоєму задуп’ї північних лісів?

— Ну... У мене новий сусід. Розважається фокусами з монетками. Зараз «Приозерські вісті» працюють над висвітленням гарячої дискусії щодо потенційного перерозподілу комунальних земель там біля старого цвинтаря, і твоя покірна слуга має написати виважений редакційний матеріал, який підсумує позицію газети, так, щоб нікого не образити і щоб ніхто навіть не здогадався, що ми з цього приводу думаємо.

— Звучить весело.

— Та не дуже. Елісон Мак-Ґоверн зникла на тому тижні. Найстаршенька у Джиллі і Стена Мак-Ґовернів. Здається, ти з ними не знайома. Хороша мала. Кілька разів сиділа з Леоном.

Уста розтуляються, ніби вона хоче щось сказати, але затуляються перш, ніж вона це сказала. Натомість вона відповідає:

— Це жахливо.

— Так.

— То... — оскільки продовжити цю тему так, щоб не зачепити болючі місця, неможливо, вона змінює тему: — То як, він симпатичний?

— Хто?

— Твій сусід.

— Його звуть Айнзель. Майк Айнзель. Нічого такий. Трохи замолодий для мене. Здоровань, виглядає... гм, яке ж це слово... починається на О...

— Огидний? Очманілий? Осяйний? Одружений?

З того кінця дроту лунає коротке хихотіння, тоді Меґ продовжує:

— Так, він і справді виглядає на одруженого. Знаєш, коли дивишся на одружених чоловіків, у них є щось таке... Ну і в ньому це теж є. Але я мала на увазі слово «опечалений».

— І таємничий?

— Не особливо. Коли він вселився, то виглядав трохи безпорадним... Навіть не знав, як утеплити вікна. І досі виглядає так, ніби не дуже добре розуміє, що тут узагалі робить. Коли він тут. Бо він певний час удома, а тоді знову кудись їде. Часом виходить погуляти. Не заважає мені.

— Може, він грабує банки?

— Точно, саме так я і подумала.

— Неправда. Це я так подумала. Слухай, Меґ, ти як? В порядку?

— Так.

— Справді?

— Ні.

Довга пауза.

— Я до тебе приїду, побуду з тобою.

— Семмі... Ні.

— Та ну, опалення полагодять і пари почнуться аж після вихідних. Буде весело. Постелиш мені на канапі. І одного разу запросиш свого таємничого сусіда на обід.

— Сем, ти що, свашка?

— Хто свашка? Після тієї диявольської сучки Клодін я думаю на якусь часинку повернутись до хлопців. Зустріла миленького дивака, коли їхала стопом в Ель Пасо на Різдво.

— Ох. Сем, тобі краще не їздити автостопом.

— А як я, по-твоєму, маю дістатися до Приозер’я?

— Елісон Мак-Ґоверн їздила автостопом. Навіть у таких містечках, як наше, це небезпечно. Я скину тобі гроші, щоб ти купила собі квиток на автобус.

— Все буде добре...

— Семмі.

— Добре, Меґ. Вишли мені гроші, якщо