Американські боги - Ніл Гейман

І зараз, коли вона стоїть і тремтить на розі вулиці (бо пізні лютневі дощі відступили, але залишили по собі холод), до неї доходить, що вона має залежність, нічим не кращу за залежності героїнових чи крекових шльондр. Це тривожить її, і її губи знову ворушаться. Якщо стояти досить близько до цих коралових уст, то можна почути, як вона каже:

«Я знову здіймуся, і піду вулицями цього міста, і на проспектах шукатиму я того, кого люблю». Вона шепоче так, і шепоче далі: «Я належу своєму коханому, а коханий мій — мені. Казав він, що постать моя ніби пальмове дерево, а перса мої — наче налиті грона винограду. Казав він, що прийде до мене. Я належу моєму коханому, і його хіть — тільки моя».

Бількіс сподівається, що у проміжку між дощами на вулиці повернуться хтиві мудаки. Майже увесь рік вона проходить два чи три квартали по Сансет і насолоджується прохолодними ночами Лос-Анджелеса. Раз на місяць вона дає хабаря чоловікові на ім’я Саббах, поліцейському. Цей чоловік прийшов на заміну іншому, якому вона платила, поки той кудись не запропастився. Того звали Джеррі ЛеБек, і його зникнення так і залишилося нерозгаданою таємницею для поліції. А він став одержимим Бількіс, усюди її переслідував. Одного пообіддя вона прокинулась від якогось гуркоту, відчинила двері до квартирки і виявила там Джеррі ЛеБека в цивільному. Той, поки чекав, коли вона вийде, стояв навколішки і бив поклони на пошарпаному килимку під дверима. А розбудив він її, бо стукав головою об двері, розхитуючись на колінах туди-сюди.

Вона погладила його по голові і запросила до квартири, а по всьому поскладала його речі у чорний пакет і викинула до сміттєвого контейнера на задньому дворі якогось готелю за кілька кварталів від свого помешкання. Пістолет і гаманець вона сховала до окремого пластикового пакета з супермаркета, притрусила рештками їжі і полила кавовою гущею, зв’язала і викинула до смітника на автобусній зупинці.

Вона не залишала собі нічого на пам’ять.

На заході помаранчевого нічного неба мерехтить далека блискавиця — десь там, ближче до океану, — і Бількіс знає, що скоро знову задощить. Вона зітхає. Вона не хоче, аби її застав дощ, тому вирішує повернутися до свого помешкання, залізти у ванну, поголити ноги (здається, вона тільки те і робить, що голить ноги) і заснути.

«Як зійде ніч до мого ложа, я шукаю того, кого моя душа жадає, — шепоче вона. — Хай вкривають мене поцілунки його уст. Коханий мій належить мені, а я — йому».

Вона піднімається тротуаром на пагорб, де запаркована її машина.

Її наздоганяє світло фар, наближається до неї, сповільнюється. Вона повертається обличчям до дороги й усміхається. Усмішка застигає, коли вона бачить, що то довжелезний білий лімузин. Чоловіки на довжелезних лімузинах люблять трахатися в довжелезних лімузинах, не поспішаючи до усамітненого вівтаря Бількіс. Хоча, це можна перетворити на інвестицію.

Вкластися в майбутнє.

Тоноване вікно опускається. Бількіс з усмішкою підходить до лімузина:

— Привіт, солоденький. Чогось шукаєш?

— Ніжної любові, — лунає голос із заднього сидіння лімузина. Вона зазирає досередини, так далеко, як тільки дозволяє їй відчинене вікно — вона знає дівчинку, яка сіла в лімузин, а там виявилось п’ятеро п’яних спортсменів, які сильно її пом’яли. Але в машині тільки один козел, принаймні більше нікого не видно. Виглядає молоденьким. Він не схожий на людину, яка буде їй поклонятися, але в нього, судячи з усього, є гроші. Грубі гроші, які він вкладе їй у руки — теж енергія. Колись вони називали її барака. Таку енергію в ці дні теж можна незле використати. Зрештою, нині кожна дрібниця помічна.

— Скільки? — питає він у неї.

— Залежить від того, чого тобі хочеться, і як надовго. І чи зможеш ти собі це дозволити, — з вікна лімузина пахне чимось смаленим. Запах горілих шин і перегрітих мікросхем. Двері відчиняються.

— Я можу заплатити за все, чого забажаю, — каже козлик. Вона нахиляється до машини і зазирає у салон. Крім козла, там немає нікого. Товстомордий малий не видається навіть достатньо дорослим, аби купувати випивку. Але він один, тому вона залазить до машини.

— То ти мажорчик?

— Мажорніший за мажора, — він підсовується шкіряним сидінням ближче до неї. Малий рухається не дуже зграбно. Вона усміхається йому.

— Що ж. Не можу сказати, що мене це не заводить, золотце. Ти, певно, один з тих молоденьких айтішників, про яких я читала?

— Так. Серед іншого. Я Технохлопчик, — він здувається і надувається, чисто як ропуха. Машина рушає. — Отже, Бількіс. Скажи мені, за скільки ти візьмеш в рот мого хуя?

— Як ти мене назвав?

— Бількіс, — повторює малий. А тоді співає, недолуго кривляючи Мадонну: — Ти нематеріальна дівчинка в матеріальному світі...

У тому, як він це робить, є щось завчене: так, ніби він практикував цей діалог перед дзеркалом.

Вона більше не усміхається. Її обличчя змінюється, погляд стає мудрішим, гострішим, важчим:

— Чого тобі треба?

— Я ж казав. Ніжної любові.

— Я дам тобі усе, що ти захочеш!

Їй треба вибратися з лімузина. Вона розуміє, що машина їде надто швидко, щоб вона могла вискочити на ходу, але в неї все вийде, якщо вона заговорить йому зуби. Що б тут не відбувалось, їй це не подобається.

— Ти питала, чого мені хочеться... — він на мить робить паузу. Облизує губи. — Я хочу чистого світу. Хочу мати владу над завтра. Хочу еволюції, деволюції і революції. Хочу, щоб наш вид перемістився з нижчих повітряних потоків до головних течій. Такі, як ти, живуть під землею. Це неправильно. Нам належиться сяяти у світлі софітів. Попереду, в центрі. А такі, як ти, настільки довго сиділи під землею, що розучились бачити.

— Мене звуть Аїша. І я не розумію, про що ти. Там, на розі, на Сансет є дівчинка, яку звуть Бількіс. Якщо ми повернемось туди, зможеш мати нас обох...

— О, Бількіс... — він театрально зітхає, — у цьому світі дуже обмежена кількість віри. Ми наближаємося до межі того, що вони можуть нам дати. Криза довіри.

Тоді він іще раз зітхає, і наспівує, його голос безбарвний, він гугнявить «Ти аналогова дівчинка у цифровому світі». Лімузин вписується у поворот на завеликій швидкості, і його кидає на неї. Водія не