Танок з драконами - Джордж Мартін
Принц вирячився на гральну дошку.
— Але мій дракон…
— …надто далеко, щоб вас урятувати. Вам треба було вивести її до середини битви.
— Але ви казали…
— Я брехав. Не слід довіряти нікому. А дракона тримати якнайближче.
Молодий Гриф скочив на ноги і перекинув дошку. Фігури циваси розлетілися навсібіч, застрибали і покотилися чардаком «Соромливої діви».
— Підніміть! — наказав юнак.
«Може, він і справді Таргарієн.»
— Воля вашої милості.
Тиріон став на карачки і заходився повзати чардаком, збираючи фігури.
Коли на «Діву» повернулися Яндрі та Ізілья, вже почало смеркатися. За ними трусив попихач, штовхаючи поперед себе возика, накладеного запасами харчів: лантухами солі та борошна, свіжозбитим маслом, брилами сала, загорнутими у лляні рушники, торбами яблук, груш та помаранчів. Яндрі ніс на одному плечі барило вина, а Ізілья тягла на обох своїх щуку завбільшки з Тиріона.
Побачивши карлика на іншому кінці містка, Ізілья зупинилася так раптово, що Яндрі врізався у неї, а щука трохи не вислизнула назад у річку; врятував рибину Качур, який поспіхом кинувся на допомогу. Ізілья вирячилася на Тиріона палаючими очима і пхнула в його бік химерно складені три пальці. «Відганяє зло.»
— Дай-но допоможу з рибою, — мовив карлик до Качура.
— Ні! — гарикнула Ізілья. — Не зачіпай! Торкайся лише того харчу, який сам їстимеш!
Карлик підняв обидві руки.
— Гаразд, як скажете.
Яндрі гупнув барило на чардак човна.
— Де Гриф? — запитав він Хальдона.
— Спить.
— То розбуди. Маємо новини, які йому краще знати. Ім’я королеви — на кожному язику в Сельорисі. Кажуть, вона досі сидить у Меєрині, обложена з усіх боків. Якщо вірити пліткам на базарі, скоро Старий Волантис рушить проти неї війною.
Хальдон стиснув губи.
— Балачки риботорговців — то ще не новини, яким можна вірити. І все ж Гриф захоче про це почути. Ви ж його знаєте.
З цими словами Півмаестер пішов донизу.
«Дівчина досі не рушила на захід.» Напевне, мала вагому причину. Між Меєрином та Волантисом пролягало більше двох тисяч верст пустель, гір, боліт і руїн, не рахуючи Мантариса з його зловісною славою. «Кажуть, то місто чудовиськ. Але якщо вона рушить суходолом, де ще їй шукати харчів та води? Морем було б швидше, але ж раптом вона не має кораблів…»
Коли Гриф нарешті з’явився на чардаку, щука сичала і бризкала над жарівницею, а Ізілья клопоталася над нею, вичавлюючи лимон. Сердюк мав на собі кольчугу і вовчий кожух, м’які шкіряні рукавиці, темні вовняні штани. Якщо він і здивувався, побачивши Тиріона на ногах, то нічого не виказав своїм звично насупленим обличчям. Він відвів Яндрі до стерна, де вони стиха побалакали — надто тихо, щоб Тиріон міг почути.
Відтак Гриф махнув до Хальдона.
— Треба дізнатися, чи є правда у цих чутках. Ходіть на берег і дізнайтеся, що зможете. К’яво напевне знатиме — якщо знайдеться. Спробуйте у «Річковику» і «Мальованій черепасі». Інші його місця знаєте самі.
— Знаю. І карлика з собою візьму. Чотири вуха краще за два. До того ж… ви знаєте, який він ласий до циваси.
— Гаразд, воля ваша. Повертайтеся до світанку. Якщо станеться затримка — хай з якої причини — шукайте шлях до «Золотої Дружини» самотуж.
«Говорить, як вельможний пан, а бреше, що хам» — подумав Тиріон, але думку свою лишив при собі.
Хальдон вбрався у кобеняка з каптуром; Тиріон змінив своє нещодавно пошите блазенське вбрання на щось сіре і непоказне. Гриф дав кожному по гаманцю срібла зі скриньок Іліріо.
— На розв’язування язиків, — буркнув він.
Поки вони рухалися уздовж берега, присмерк змінився пітьмою. Деякі кораблі, що вони проминали, здавалися покинутими, їхні містки було втягнуто. На інших юрмилися озброєні люди, кидали на них підозріливі погляди. Під мурами міста над ятками горіли ліхтарики з пергамену, заливаючи бруківку на дорозі калюжами кольорового світла. Тиріон спостерігав, як Хальдонове обличчя ставало зеленим, потім червоним, потім ліловим. За мішаниною чужинських мов він почув чудернацьку музику, що долинала звідкілясь згори — тонке сопілчане вищання у супроводі барабанів. Десь позаду гавкав пес.
А навколо буяло свято кохання за гроші. На річці, на морі — порт є порт, а де жеглярі, там і хвойди. «Може, батько саме про це казав? Може, саме в морі місце шльондрам?»
Повії Ланіспорту або Король-Берега були вільними жінками, а їхні посестри у Сельорисі — невільницями, про що свідчила сльоза, виколота під правим оком. «Старі, як смертний гріх, і вдвічі бридкіші.» На таких надивишся — то й не захочеш більше. Тиріон відчував на собі їхні очі, поки шкутильгав мимо, чув шепітки та хихотіння, прикриті долонями коло рота. «Наче карлика ніколи не бачили, тьху.»
На варті річкової брами стояла чата волантинських списників. Світло смолоскипів виблискувало на сталевих пазурах, що витикалися з їхніх рукавиць. Шоломи були зроблені в подобі хижих тигрячих писків, а обличчя під ними позначені зеленими смугами на обох щоках. Вояки-невільники Волантису страшенно пишалися своїми тигровими смугами — Тиріонові це було відомо. «А чи хочуть вони свободи? — запитав він себе. — Що б вони зробили, якби мала королева зробила їм такий дарунок? Хто вони, якщо не тигри? Хто я такий, якщо не лев?»
Один із «тигрів» уздрів карлика і мовив щось, насмішивши інших. Коли подорожні досягли воріт, стражник стягнув свою пазурясту рукавицю та іншу, спітнілу, під нею, затиснув карликові
