Танок з драконами - Джордж Мартін
— Про це не бійтеся. Більшість жінок намагаються здихатися мене якнайскоріше.
Бурдей був дещо скромніший за ті, до яких карлик вчащав у Ланіспорті чи Король-Березі. Власник не розмовляв жодною іншою мовою, крім волантинської, але дзенькіт срібла зрозумів без слів і одразу повів Тиріона проходом до довгого передпокою, де повітря повнилося солодкими пахощами і скніли з нудьги чотири роздягнені у тій чи іншій мірі невільниці. Дві з них, як йому здалося, побачили вже щонайменше сорок власних іменин; наймолодшій було років п’ятнадцять чи шістнадцять. Жодна не виглядала так потворно, як хвойди біля пришибів, хоча і красунь серед них не знайшлося. Одна була безперечно вагітна, інша — просто гладка, ще й із залізними кільцями у сосках. Усі чотири мали сльози на щоці під одним оком.
— Ви маєте дівчину, щоб розмовляла мовою Вестеросу? — запитав Тиріон.
Власник примружився, не розуміючи; тоді Тиріон повторив запитання високовалірійською. Цього разу чолов’яга допетрав два-три слова і відповів волантинською; карлик розібрав щось на кшталт «дівчина звідти, де сонце сідає». Напевне, це мало означати дівчину з Семицарства.
Така у закладі знайшлася лише одна, і вона не була Тайшею. Дівчина мала веснянкуваті щоки, тугі руді кучері на голові, що обіцяло веснянкуваті цицьки та рудизну між ніг.
— Годиться, — мовив Тиріон. — І глек вина мені. Червоного, до червонястої плоті.
Хвойда подивилася на його безносе обличчя, скрививши рота.
— Гидуєш, дорогенька? О так, я істота доволі відразлива — мій рідний батечко багато б тобі розповів, якби не лежав гнилим трупом.
Дівчина справді на вид була схожа на вестероську, але не тямила ані слова посполитою мовою. «Може, її спіймали якісь людолови ще дитиною.» Опочивальня тут була невеличка, зате мала мирійський килим на підлозі, а замість солом’яника — пухку перину. «Бачив я гірші місця.»
— Скажеш мені ім’я? — запитав він, приймаючи келих вина з її рук. — Ні?
Вино було міцне, кисле і перекладу не потребувало.
— Та дідько з ним, з іменем. Задовольнюся твоєю піхвою. — І витер рота тилом долоні. — Ти колись злягалася з чудовиськом? То зараз не найгірший час для першого разу. Скидай лахи та лягай на спину, якщо твоя ласка. А ні — то й ні.
Дівчина дивилася на нього, не розуміючи, доки він не забрав у неї глек вина і не задер спідницю їй на голову. Тоді нарешті вона второпала, чого від неї хочуть — щоправда, виявилася не найжвавішою з коханок. Але Тиріон так довго потерпав без жінки, що пролився їй усередину з третім поштовхом. І відкотився убік радше присоромлений, ніж задоволений.
«Дарма я це зробив. На яку жалюгідну істоту я перетворився!»
— Ти знаєш жінку на ім’я Тайша? — запитав він, дивлячись, як його сім’я капотить з неї на ліжко.
Хвойда не відповіла.
— Ти знаєш, де місце шльондрам?
На це вона теж не відповіла. Спина їй була помережана сіткою рубців. «Ця дівка вже мертва. Я гойдав холодний труп.» Навіть очі вона мала якісь мертві. «Їй бракує сили навіть ненавидіти мене.»
Йому закортіло вина. Багато вина. Він ухопив глек обіруч і підняв до вуст. Червоне вино потекло до горлянки і вниз підборіддям, закапотіло з бороди, просочилося крізь перину. В світлі свічки воно було таке ж темне, як вино, котрим отруїли Джофрі. Упоравшись із вином, Тиріон відкинув порожній глек, наполовину перекотився, наполовину переповз на підлогу, намацуючи нічний горщик. Але його не було. Шлунок скипів, і Тиріон опинився на колінах, вибльовуючи його вміст на килим — чудовий товстий мирійський килим, гарний та зручний, наче брехня.
Хвойда болісно скрикнула зі страху. «У всьому звинуватять її» — зрозумів він і засоромився.
— Зітни мені голову та надішли до Король-Берега, — закликав її Тиріон. — Моя сестра зробить тебе вельможною панією. І відтак тебе ніхто не шмагатиме.
Цього дівчина теж не зрозуміла. Тому Тиріон просто розсунув їй ноги, вповз між них і оволодів нею ще раз. Принаймні це вона зрозуміла.
Опісля вина вже не лишилося, і сил у нього теж, тому він зібгав одяг дівчини і кинув його до дверей. Вона зрозуміла натяк і втекла, лишивши його в темряві тонути у глибинах ліжка з периною. «Я такий п’яний, аж гидко.» Він не насмілювався заплющити очі, бо лякався заснути — за серпанком сну на нього чекав Смуток. Нескінченно видиралися вгору кам’яні сходи — круті, слизькі, зрадливі — а десь нагорі чекав Князь-у-Савані. «Не хочу стрічати Князя-у-Савані.» Тиріон сяк-так вліз у свої одежини і намацав шлях до виходу сходами. «Гриф із мене шкуру зніме. Та чом би й ні? Як хтось із карликів заслуговує на втрату останнього шматка шкури, то це я.»
На півдорозі униз він втратив рівновагу, але якось примудрився, спершись руками, обернути падіння сторчма на незграбний перекид колесом. Хвойди у нижньому передпокої витріщилися зачудовано, коли він при підніжжі сходів перекотився на ноги й подарував їм уклін.
— Я жвавіший, коли п’яний. — Тиріон обернувся до власника. — Перепрошую, але я спаскудив вам килим. Дівчина не винна. Я заплачу.
Він видобув з гаманця жменю монет і кинув їх чоловікові.
— Біс! — пролунав за ним гучний басовитий голос.
У кутку покою в тіні сидів гість із повією на колінах. «Я цієї дівчини не бачив. Бо якби бачив, то повів би нагору замість веснянкуватої.» Вона була молодша за інших, вродлива і струнка, з довгим сріблястим волоссям. Напевне, лисенійка… проте хазяїн колін під її сідницями походив з Семицарства. Дебелий, широкий у раменах, років сорок на вигляд, як один день, а чи й старший. Половина голови вже полисіла, зате щоки та підборіддя вкривала цупка стерня. Руками теж рясно росло волосся, витикаючись навіть з кісточок пальців.
Тиріонові його вигляд не сподобався. А великий чорний ведмідь на вапенроку сподобався ще менше. «Вовна. У таку спеку він носить вовну. Хто ще, крім лицаря Вестеросу, здатен на таке божевілля?»
— Приємно чути посполиту мову так далеко від домівки, — примусив він себе вимовити. — Але ви помиляєтеся щодо мене. Моє ім’я — Хугор Схил. Чи можу я, друже, пригостити вас кухлем вина?
— Я вже досить надудлився.
Лицар відштовхнув свою хвойду вбік і став на ноги. Пас із мечем висів на кілочку поруч нього; він зняв пас і витяг клинок. Сталь зашурхотіла по шкірі. Повії спостерігали зі жвавою цікавістю,
