Танок з драконами - Джордж Мартін
Гал затрусив головою.
— То хай сам приходить по яблуко. Або по цибулину. І те, і те зразу не можна. І тобі теж. Береш яблуко чи цибулину? Хутко, за тобою ще стоять.
— Яблуко, — мовила вона, і Гал дав їй старий висушений плід, маленький та зморшкуватий.
— Ворушися, бабо! — заволав чолов’яга за три людини від неї. — Задубіємо тут за твою душу!
Жінка не звернула на нього уваги.
— Дайте ще яблуко! — заблагала вона Волохатого Гала. — Для синочка. Ну будьте ж ласкаві! Воно таке маленьке!
Гал перевів очі на Джона. Джон заперечливо хитнув головою. Яблука скоро мали скінчитися. Якщо давати усім, хто проситиме два, то спізнілим не дістанеться геть нічого.
— Та забирайся вже! — крикнула дівчина позаду жінки і штовхнула її в спину. Жінка запнулася, зронила яблуко і впала сама. Решта харчів теж вилетіла з її рук. Квасоля порснула навсібіч, ріпа покотилася брудним болотом, лантух борошна луснув, і його безцінний вміст розсипався снігом.
Здійнялися гнівні голоси, почулися слова прадавньою і посполитою мовами. Коло іншого воза теж почалася штовханина.
— Харчів не досить! — загарчав якийсь старий. — Ви, кляті гайворони, виморюєте нас голодом!
Жінка, яку збили на землю, повзала на колінах, намагаючись підібрати щось із розкиданого. Джон побачив неподалік блиск оголеного клинка. Його власні лучники наклали стріли на тятиви. Він обернувся у сідлі.
— Рорі! Вгамуй їх.
Рорі підняв до вуст великий ріг і дмухнув.
— Га-а-а-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!
Шарварок припинився, усі голови обернулися, заплакала з переляку якась дитина. Мормонтів крук перейшов кроком з лівого Джонового плеча на праве, схилив голову і забурмотів:
— Сніг-сніг-сніговій.
Джон почекав, поки згасне останнє відлуння рогу, вдарив кобилу п’ятами і виїхав наперед, щоб усі бачили.
— Ми годуємо вас так, як можемо. Даємо харчів, скільки в змозі віддати. Яблука, цибулю, ріпу, моркву… попереду в нас довга зима, а запаси не безмежні.
— Ви, гайворони, мабуть, себе не кривдите, еге ж? — це наперед проштовхався Халек.
«Невдовзі почнемо.»
— Ми захищаємо Стіну. А Стіна боронить царину людей… і вас тепер теж. Ви знаєте, хто наш ворог. Ви бачили, що на нас насувається. Дехто вже з ними стрічався. З упирями та білоходами, мерцями з блакитними очима і чорними руками. Я теж їх бачив, бився з ними, одного надіслав до пекла. Вони вбивають людей, а потім женуть наших убитих на нас. Проти них не встояли велетні, не встояли ви, тенни, ані роди крижаної річки, ані рогоноги, ані решта вільного народу… а дні вкорочуються, ночі холоднішають, і мертві стають сильніші. Ви покинули домівки, пішли на південь сотнями й тисячами… навіщо, коли не втекти від них? Сховатися у безпеці. То не забувайте — вас ховає за собою Стіна. Безпеку вашу бережемо ми — гайворони, яких ви так зневажаєте.
— Така безпека, що з голоду здохнеш! — верескнула кремезна тітка з обвітреним обличчям. Напевне, списниця.
— Хочете краще їсти? — запитав Джон. — Краща їжа — для бійців. Допоможіть утримати Стіну, тоді їстимете, як гайворони.
«А добре чи погано, як гайворони — то вже запаси покажуть.»
Впала тиша. Дичаки сторожко перезирнулися.
— Їсти, — забурмотів крук. — Зер-рна, зер-рна!
— Битися за вас? — пролунав голос із сильною чужою вимовою. Сігорн, молодий магнар теннів, говорив посполитою, запинаючись і шукаючи слова. — Не битися за вас. Убити вас краще. Усіх на смерть.
Крук плеснув крилами.
— Смер-рть, смер-рть!
Батько Сігорна, старий магнар, загинув, розчавлений падінням сходів під час свого нападу на замок Чорний. «Я б почувався так само, якби мені запропонували укласти союз із Ланістерами» — сказав собі Джон.
— Ваш батько намагався усіх нас убити, — нагадав він Сігорнові. — Магнар був хоробрий воїн, але зазнав поразки. А якби переміг… тоді хто тримав би Стіну?
Джон відвернувся від теннів до решти.
— Мури Зимосічі теж були міцні й високі. Але Зимосіч нині лежить у руїнах, спалена і сплюндрована. Стіни тоді чогось варті, коли їх захищають люди. Сила Стіни — у її варті.
Старий, що притискав до грудей качан ріпи, вигукнув у відповідь:
— Ви нас убиваєте, голодом мучите, а тепер іще в неволю берете?
Опецькуватий червонопикий чолов’яга заволав на знак згоди:
— Та я краще голим ходитиму, ніж у чорному ганчір’ї на хребті!
Одна зі списниць зареготала.
— Тебе, Дупаку, навіть власна жона голим бачити цурається!
З десяток голосів заговорило одночасно. Тенни щось кричали прадавньою мовою. Малий хлопчина почав плакати. Джон дочекався, поки всі замовкнуть, обернувся до Волохатого Гала і спитав:
— Гале, що ти там казав тій жінці?
Гал збентежився.
— Про харчі, мосьпане? Про яблуко та цибулю? Отак і сказав. Що вона мусить обрати.
— Мусить обрати, — повторив Джон Сніговій. — Кожен із вас. Ніхто не просить вас складати наші обітниці. Мені байдуже, яких богів ви шануєте. Мої власні — старі боги Півночі. Але ви можете вклонятися червоному богові, Седмиці чи будь-кому, хто чує ваші молитви. Мені ж потрібні списи, луки і очі вздовж Стіни.
— Я прийму усіх хлопчиків, старших дванадцяти років, що вміють тримати списа чи накидати тятиву на лука. Беру старих, хворих, калік… навіть тих, кому вже битися несила. Є безліч іншої роботи. Ладнати стріли, доїти кіз, збирати дрова, вичищувати гній зі стаєнь… кінця-краю їй нема. І так, жінок я теж візьму. До красних дів, яких мають боронити зацні лицарі, мені байдуже. Зате списниць візьму стільки, скільки прийде.
— А дівчаток? — запитала дівчинка. На вигляд вона була не старша за Ар’ю, коли Джон бачив її востаннє.
— Від шістнадцяти і старших.
— А хлопчиків чого берете від дванадцяти?!
На півдні у Семицарстві хлопчики дванадцяти років часто вже служили джурами і зброєносцями, а збройної справи навчалися змалку, протягом багатьох років. Дівчатка ж дванадцяти літ лишалися ще малими дітьми. «Та не забувай, що перед тобою дичаки.»
— Гаразд. Беру як хлопчиків, так і дівчаток від дванадцяти років. Але лише тих, які вміють коритися наказам. Це мають затямити усі. Нікого не просять ставати переді мною на коліна. Але я поставлю над вами очільників. Десятники і сотники казатимуть вам, коли вставати з ліжок, коли лягати спати, що їсти і пити, що вдягати. Коли витягати мечі, а коли пускати стріли. Братчики Нічної
