Танок з драконами - Джордж Мартін

— Скар-раю, скар-раю! — верескнув крук Старого Ведмедя. — Гор-рло, гор-рло, гор-рло!

— Вибір за вами, — мовив Джон Сніговій до дичаків. — Хто хоче допомогти нам утримати Стіну, повертайтеся зі мною. Вас озброять і нагодують. Решта — забирайте ріпу та цибулю і повзіть по своїх барлогах.

Дівчисько першим рушило вперед.

— Я вмію битися! Моя мати була списницею.

Джон кивнув і подумав: «Їй, мабуть, ще й дванадцяти немає», поки мала уперто продиралася між двома старими чолов’ягами. «Та не мені зараз розкидатися затяжцями.»

Слідом виступило двійко хлопців, на вигляд не старших за чотирнадцять. За ними — порубаний чоловік без одного ока.

— Я теж бачив їх, тих мертв’яків. Краще вже гайворони, ніж вони.

Висока списниця, старий на милицях, кругловидий малий з сухою рукою, молодик, чиє руде волосся нагадало Джонові про Ігритту…

А далі — Халек.

— Не люблю я тебе, ґаво, — прогарчав він, — але Манса я теж не любив. І сестра моя — не дуже. Але ми за нього билися. То й за тебе битимуся, чому ні?

Його слова прорвали греблю. Халек був серед своїх помітною особою. «Манс не помилявся.» Король-за-Стіною колись сказав йому:

— Вільний нарід іде не за іменем і не за латкою зі звірятком, нашитою на одежу. Ці люди не танцюють за монети, їм байдуже, як ти себе величаєш, якого ланцюга чіпляєш на груди і хто був твій дідусь. Вони йдуть за силою. Вони йдуть за чоловіком.

За Халеком пішли його родичі, тоді один із значконосців Харми, далі чолов’яга з її загону і ще кілька людей, що чули перекази про їхні звитяги. Сивобороді старигани, зелені шмаркачі, дорослі вояки у розквіті сил, поранені й каліки, чимала юрба списниць… і навіть троє рогоногів.

«Але жодного тенна.» Магнар обернувся і зник у підземеллі; за ним рушили його закуті у спиж поплічники.

Коли роздали останнє зів’яле яблучко, всі вози вже юрмилися дичаками. Людей у валці стало на шістдесят і троє більше, ніж зранку, коли обоз вирушав з замку Чорного.

— Що ви з ними робитимете? — запитав Джона Бовен Марш, поки вони вертали до замку королівським гостинцем.

— Навчу, озброю, розподілю. Надішлю туди, де вони найпотрібніші. До Східної Варти, Тіньової Вежі, Крижаного Сліду, Сірого Сторожа. Хочу відкрити ще три замки.

Великий шафар озирнувся.

— І жінок теж? Братія не звикла мати поміж себе жіноцтво, пане воєводо. Адже обітниці… почнуться бійки, ґвалт…

— Ці жінки мають ножі й уміють дати собі ради.

— А коли одна зі списниць перетне горлянку одному з наших братчиків, що тоді?

— Ми втратимо одного бійця, — мовив Джон, — але щойно здобули шістдесят трьох. Ви добре вмієте лічити, пане великий шафарю. Виправте, якщо помиляюся. Мій підрахунок залишає нам прибуток у шістдесят і двоє людей.

Та впертий Марш був міцний горішок.

— Ви додали шістдесят три голодні роти, пане воєводо… але скільки з них справжніх бійців? І на чиєму боці вони битимуться? Коли перед брамою з’являться Інші, то вони, певно, стануть до оборони поруч із нами… але що як із того боку пролунають роги Тормунда Велетнебоя чи Плакуна з десятьма тисячами верескливих горлорізів за плечима? Що тоді?

— Тоді й взнаємо. А доти молімося, щоб не взнати.

Тиріон

Йому снився рідний вельможний панотець і Князь-у-Савані. Уві сні вони були однією людиною. Коли батько обійняв його кам’яними ручиськами і нахилився подарувати сірий поцілунок, Тиріон прокинувся з сухим дертям у горлянці, смаком крові на вустах і калатанням серця у грудях.

— Ось до нас і повернувся мертвий карлик, — зауважив Хальдон.

Тиріон струснув головою — відігнати тенета сну. «Смуток. Я загубився у Смутку.»

— Я не мертвий.

— Це ми ще подивимося. — Півмаестер став просто над ним. — Качуре, добрий мій пташе, зготуй нашому малому приятелеві трохи юшки. Він, напевне, помирає з голоду.

Тиріон побачив, що знаходиться знову на «Соромливій діві» під шорсткою ковдрою, що пахкотіла оцтом. «Смуток лишився позаду. Мені просто наснувся сон. Я тонув, і мені примарилося.»

— Чому від мене тхне оцтом?

— Бо Лемора тебе всього в ньому скупала. Дехто каже, він запобігає сірій лускачці. Я не схильний цьому вірити, але спробувати не завадить. Саме Лемора витиснула з твоїх легенів воду, коли Гриф витяг тебе нагору. Ти був холодний, як лід, із синіми губами. Яндрі сказав, що тебе треба жбурнути назад у воду, але малий заборонив.

«Принц.» Миттю повернувся забутий спогад: кам’яна людина, що тягнеться потрісканими сірими руками, а з кісточок сочиться кров. «Він був важкий, наче брила, і тягнув мене униз.»

— Мене витягнув Гриф? — «Мабуть, ненавидить мене, аж страх. Інакше б дав потонути.» — Скільки я вже сплю? Де ми зараз?

— У Сельорисі.

Хальдон видобув з рукава невеличкого ножика.

— Ось тобі.

І вправно кинув його Тиріонові з-під руки. Карлик сахнувся, ножик устромився в дошки між його ступнями і затремтів. Тиріон висмикнув ніж і спитав:

— Що це? Навіщо?

— Скидай чоботи. Вколи собі кожен палець на руках і ногах.

— Щось ви таке… болісне кажете.

— Сподіваюся, тобі болітиме. Виконуй.

Тиріон зісмикнув один чобіт, потім другий, спустив панчохи, примружився на пальці. Виглядали вони начебто не гірше і не краще, ніж завжди. Він обережно тицьнув у великий палець.

— Міцніше! — заохотив Хальдон Півмаестер.

— Хочете кров виточити?

— Якщо знадобиться.

— То я матиму ціпки на всіх пальцях!

— Мета цієї вправи — не лік твоїх пальців. Я хочу побачити, як ти щулишся від болю. Якщо ти колеш, і воно болить, ти в безпеці. Боятися треба, коли не відчуваєш ножа.

«Сіра лускачка.» Тиріон скривився, штрикнув інший палець, вилаявся, побачивши краплю крові навколо вістря.

— Боляче! Задоволені?

— Танцюю з радощів.

— У тебе, Йолло, ноги смердять гірше за мої. — Качур саме приніс полумисок рідкої гарячої юшки. — Гриф тобі казав: не чіпай руками кам’яних людей.

— Казав. Та забувся наказати кам’яним людям не чіпати мене.

— Поки колеш, шукай латки сірої мертвої шкіри та нігті, що чорніють, — розповідав Хальдон. — Якщо побачиш такі ознаки, не вагайся. Краще втратити