Танок з драконами - Джордж Мартін

— Та годі вам! Карлик зовсім не такий смердючий, як ви кажете.

Він майнув Тиріонові на порожній стілець.

— Прошу сідати, малий чоловіче. Покладіть срібло на стіл, і ми поглянемо, що ви тямите у грі.

«У якій саме?» — кортіло перепитати Тиріонові. Та натомість він мовчки видерся на стільця.

— Я краще граю з повним черевом та чаркою вина при боці.

Кощавий згідливо обернувся і покликав дівчину, щоб принесла їсти та пити.

Хальдон мовив:

— Вельмишановний К’яво Ногарис служить тут у Сельорисі на митниці. Я ще ніколи не перемагав його в цивасу.

Тиріон зрозумів натяк.

— Можливо, мені пощастить більше.

Він розв’язав гаманця і почав складати стосиком коло дошки срібні монети, аж доки К’яво не посміхнувся вдоволено.

Поки супротивники розставляли фігури, ховаючись за перешкодою, Хальдон почав розмову:

— Що чути з пониззя? Чи буде війна?

К’яво знизав плечима.

— Юнкайці хочуть, щоб була. Кличуть себе Мудрими Хазяями. Про мудрість нічого не скажу, але хитрості їм не бракує. Їхній посол прийшов до нас зі скринями золота і коштовних каменів, привіз дві сотні рабів — соковитих дівчат, гладкошкірих юнаків, навчених науки семи зітхань. Я чув, їхні бенкети важко забути, а хабарі важко унести в руках.

— Юнкайці підкупили ваших тріархів?

— Лише Нієсоса. — К’яво прибрав перешкоду і вивчив розташування Тиріонового війська. — Малакво старий і беззубий, але все одно тигр, а Доніфос не повернеться на посаду тріарха. Місто жадає війни.

— Навіщо? — зачудувався Тиріон. — Меєрин лежить за довгі версти через море. Якої образи завдала ця мила дитина Старому Волантисові?

— Мила? — зареготав К’яво. — Та якщо правдива хоч половина пліток з Невільницької затоки, ця дитина — справжнє чудовисько! Кажуть, вона спрагла до крові. Кажуть, одного слова незгоди досить, щоб тебе наштрикнули на палю і лишили помирати довгою смертю. Кажуть, вона ворожбитка, що годує драконів плоттю щойно народжених немовлят, кривоприсяжниця, що блазнить на богів, порушує угоди про мир, погрожує послам і звертає гнів навіть на тих, хто служить їй правдою. Кажуть, її хіть неможливо втамувати, вона злягається з чоловіками, жінками, євнухами, навіть із собаками та дітьми, і лихо тому коханцеві, який її не вдовольнить. Вона дарує своє тіло чоловікам, щоб тримати їхні душі в неволі.

«О, то добре, — подумав Тиріон, — хай віддасть мені тіло і залюбки забирає душу; однак вона в мене мала та спотворена.»

— Кажуть, — відповів Хальдон. — Але хто каже? Невільникарі, торговці людьми, яких випхали з Астапору та Меєрину. То все брудні наклепи.

— Найкращі наклепи завжди присмачено правдою, — повчально мовив К’яво. — Справжній гріх дівчиська годі заперечувати. Нахабне створіння насмілилося знищити торгівлю рабами, яка ніколи не обмежувалася лише Невільницькою затокою. Торговельні шляхи біжать морями навколо всього світу, а драконова королева добряче скаламутила на них воду. За Чорною Стіною вельможі стародавніх родів погано сплять, дослухаючись, як їхні кухонні невільники гострять довгі ножі. Раби вирощують нам їжу, прибирають на вулицях, навчають дітей, чатують на мурах, веслюють на галерах, б’ються за нас у битвах. А тепер, коли вони дивляться на схід, то бачать там сяйво юної королеви, трощительки кайданів. Стара Кров цього не потерпить. Бідарі Волантису теж ненавидять її. Навіть найниціший жебрак у місті знає, що за станом він вищий за раба. Драконова королева позбавляє їх цієї розради.

Тиріон посунув списників. К’яво відповів легкою кіннотою. Тиріон зрушив арбалетників на одну клітину і мовив:

— Червоний жрець отам ззовні, здається, переконаний, що Волантисові слід воювати за срібну королеву, а не проти неї.

— Червоним жерцям незле тримати язики за зубами, — відповів К’яво Ногарис. — Між їхніми прибічниками та вірянами інших богів уже сталися сутички. Здається мені, Бенерро сам накличе собі на голову гнів, і то не богів.

— Про що це ви? — перепитав карлик, граючись зі своєю легкою піхотою.

Волантинець махнув рукою.

— У Волантисі тисячі рабів та відпущенців щовечора збираються на майдані перед храмом послухати, як Бенерро верещить про криваві зірки та вогняний меч, який очистить світ. Він проповідує, що Волантис згорить дощенту, якщо тріархи піднімуть зброю проти срібної королеви.

— Таке пророцтво вмію скласти і я. Ой, вечеря!

Вечеря складалася з тарелі смаженої козятини, покладеної на скибочки цибулі. М’ясо було запашне, добре приправлене, чорне ззовні, червоне та соковите всередині. Тиріон відщипнув шматочок; страва обпекла йому пальці, але смакувала так, що він несамохіть потягся за наступним шматком. М’ясо запивалося світло-зеленим волантинським напоєм, який найбільше скидався на вино з усього, що він пив останнім часом.

— Дуже смачно, — оголосив він, піднімаючи дракона. — Ось наймогутніша фігура у цій грі, — проказав Тиріон далі, прибираючи з дошки одного зі слонів К’яво. — А Даянерис Таргарієн має трьох. Так кажуть.

— Трьох, — погодився К’яво, — проти тричі трьох тисяч ворогів. Граздан мо’Ераз — не єдиний посол, що поїхав з Жовтого Міста шукати допомоги. Коли Мудрі Хазяї виступлять проти Меєрину, поруч із ними битимуться легіони Нового Гісу. Толосці. Елірійці. Навіть дотракійці.

— Дотракійці стоять у вас самих просто за воротями, — нагадав Хальдон.

— То хал Поно! — відмахнувся блідою долонею К’яво. — Коневладці приходять, ми даруємо їм подарунки, коневладці забираються геть.

Він знову посунув свою метавку, зімкнув пальці навколо Тиріонового алябастрового дракона, зняв його з дошки. Далі почалася різанина, хоча карлик протримався ще з десяток ходів.

— Настав час гірких сліз, — мовив К’яво нарешті, забираючи собі стосик срібла. — Ще гру?

— Нема потреби, — відповів Хальдон. — Мій карлик спізнав науку сумирності. Гадаю, нам час вертатися на човен.

Ззовні на майдані досі палала ніч-ватра, але жрець уже пішов, і натовп давно розсіявся. З вікон бурдею блимали свічки, зсередини долітав жіночий сміх.

— Ніч лише почалася, — мовив Тиріон. — К’яво міг нам не все розказати. А хвойди чують дуже багато від чоловіків, яким служать.

— Невже тобі так нестерпно без жінки, Йолло?

— Мені набридли дві мої нинішні коханки: лівиця та правиця. Пошукаю якоїсь іншої.

«Може, саме у Сельорисі шльондрам місце. Тайша може бути просто там, просто зараз — зі сльозою, виколотою на щоці.»

— Я ледь не потонув. Після таких поневірянь чоловікові треба жінку. А ще ж треба переконатися, що в мене пуцька не скам’яніла.

Півмаестер реготнув.

— Тоді почекаю на тебе у