Танок з драконами - Джордж Мартін

— Він мав якусь причину так робити? — запитав карлик Півмаестра, трохи опанувавши себе.

— Він каже, що як почухати голову карликові, то це на щастя, — відповів Хальдон, перемовившись зі стражником його рідною мовою.

Тиріон примусив себе посміхнутися.

— Скажіть йому, що посмоктати карликові прутень — навіть на більше щастя.

— Ліпше не казати. Тигри відомі гострими зубами.

Інший стражник махнув їм рукою, щоб проходили крізь браму, нетерпляче замахав смолоскипом. І ось Хальдон Півмаестер першим ступив до власне міста Сельорис, а Тиріон сторожко посунув за ним на кульгавих коротких ніжках.

Попереду простягся великий майдан. Навіть о цій годині він був повен людей і палав вогнями. На залізних ланцюгах над дверима заїздів та будинків утіхи гойдалися ліхтарі — всередині міста вони були не з паперу чи пергамену, а з кольорового скла. Праворуч перед храмом червоного каменю палала ніч-ватра. Жрець у криваво-червоних шатах стояв на високому ґанку храму, просторікуючи перед невеличким натовпом, що зібрався навколо вогню. Далі перед корчмою сиділи подорожні та грали в цивасу, п’яні вояки заходили та виходили з закладу, що вочевидь являв собою бурдей, якась жінка виганяла мула зі стайні, відчайдушно лупцюючи. Повз них проторохкотіла двоколісна гарба, яку тягнув маленький білий слон. «Спершу здається, наче тут зовсім інший світ, — подумав Тиріон. — Та якщо придивитися, не такий він вже й відмінний від того, що я знаю.»

Над майданом царювала велетенська мармурова подоба людини без голови, але у неймовірно пишному візерунчастому обладунку, верхи на бойовому коні, спорядженому схожим чином.

— Цікаво, хто це такий? — запитав Тиріон.

— Тріарх Хоронно. Волантинський звитяжець з Кривавого Століття. Його щороку обирали тріархом протягом сорока років, поки він не втомився обиратися і не оголосив себе довічним тріархом. Волантинці його дотепу не зрозуміли і невдовзі прирекли на смерть — прив’язали до двох слонів і розірвали навпіл.

— Чому ж тоді його зображують без голови?

— Бо він був тигр. Коли до влади прийшли слони, їхні прибічники стали дибки і вчинили погроми, повідбивавши голови бовванам тих, кого винуватили у війні та розруху. — Хальдон знизав плечима. — Такі часи були — що поробиш. Ходімо послухаємо, про що там розводиться жрець. Можу присягнутися, я чув ім’я Даянерис.

На іншому боці майдану вони влилися у натовп, що дедалі зростав коло червоного храму. Оточений місцевими мешканцями, що височіли над ним вежами, маленький чоловічок не бачив геть нічого, крім їхніх дуп. Йому було чутно кожне слово, яке вимовляв жрець — та від того не стало легше, бо він майже нічого не розумів.

— Ви тямите, що він там розказує? — запитав Тиріон Хальдона посполитою мовою.

— Тямив би, якби мені карлик коло вуха не дзижчав.

— Я не дзижчу!

Тиріон схрестив руки і озирнувся на обличчя жінок і чоловіків, які спинилися послухати. Хай куди падав його погляд — усюди він бачив наколоті на шкірі малюнки. «Невільники. Тут четверо з кожних п’яти — раби.»

— Жрець закликає волантинців піти на війну, — мовив Півмаестер, — але на боці правди, воїнами Господа Світла, Ра-Гльора, котрий створив сонце та зорі й вічно бореться проти пітьми. Нієсос і Малакво відвернули обличчя від світла, каже він, серця їхні запаморочили жовті гарпії зі сходу. Каже…

— Дракони! Це слово я зрозумів. Він казав про драконів.

— Саме так. Дракони з’явилися, щоб понести її до слави.

— Її? Даянерис?

Хальдон кивнув.

— Бенерро надіслав своє слово з Волантису. Її поява — це справдження стародавнього пророцтва. З диму та солі народилася вона, щоб наново пересотворити світ. Вона є Азор Ахай відроджений… її перемога над пітьмою принесе літо, що ніколи не скінчиться… сама смерть зігне коліна, схилиться у покорі, а всі вої, що загинуть за її справу, будуть відроджені…

— Чи мушу я відроджуватися у цьому самому тілі? — запитав Тиріон. Тим часом юрба збільшувалася, тиснява навколо погіршувалася. — Хто такий Бенерро?

Хальдон підняв брову.

— Верховний жрець червоного храму в Волантисі. Полум’я Правди, Світло Мудрості, Перший Слуга Господа Світла, Раб Ра-Гльора.

Тиріон стрічав за життя лише одного червоного жерця, Тороса Мирійського — череватого приязного п’яничку, котрий при дворі Роберта тільки те й робив, що цмулив найкращі вина королівських льохів та підпалював мечі для лицарських бугуртів.

— Дайте мені жерців гладких, зіпсованих, байдужих до своєї віри, — мовив він Хальдонові. — Тих, що полюбляють сидіти на м’яких шовкових подушках, куштувати смачні страви та мацати молоденьких хлопчиків. Найгірший клопіт чинять ті, які справді вірять у своїх богів.

— Цей клопіт ми, напевне, обернемо на нашу користь. Я знаю, де нам шукати відповідей.

Хальдон повів його повз безголового тріарха до великого кам’яного заїзду, що визирав на майдан. Над його дверима висів гребінчастий панцир велетенської черепахи, розмальований болісно яскравими кольорами. Усередині, неначе віддалені зірки, блимало з сотню тьмяних червоних свічок. У повітрі пахкотіло смаженим м’ясом та прянощами. Дівчина-невільниця з черепахою на щоці наливала світле зелене вино.

Хальдон зупинився у дверях.

— Отам. Ті двоє.

У окремому ванькирі за столиком для циваси сиділи двоє, мружачись на фігури при світлі червоної свічки. Один був кощавий, жовтий обличчям, з чорним волоссям, що вже рідшало, і гострою шаблею носа. Інший мав широкі плечі, кругле черево і рясні звивисті кучері, що падали йому нижче коміра. Жоден не зізволив підняти очі від гри, доки Хальдон не поставив між ними стільця і не промовив:

— Мій карлик грає в цивасу краще за вас обох укупі.

Здоровань здійняв очі, зневажливо зиркнув на прибульців і сказав щось мовою Старого Волантису — надто швидко, щоб Тиріон мав надію зрозуміти. Тонший з супротивників відкинувся на спинку стільця.

— Продається? — запитав він посполитою мовою Вестеросу. — Тріарховому звіринцю рідкісних істот бракує карлика, що грає в цивасу.

— Йолло не є невільником.

— Яка жалість.

Кощавий посунув оніксового слона. Потойбіч столика чолов’яга з алябастровим військом невдоволено закопилив губи і зрушив важку кінноту.

— Схибили! — мовив Тиріон. «Вліз у бійку — чуба не жалій.»

— Таки-так, — додав кощавий і відповів власною важкою кіннотою.

Ще кілька стрімких ходів один за одним — і нарешті кощавий посміхнувся та вимовив:

— Смерть, друже мій.

Здоровань трохи повитріщався на дошку розлюченими очима, тоді встав