Американські боги - Ніл Гейман

— Мені подобається, — озвався Тінь.

— А тобі сподобалось би, якби ти був жінкою?

— Думаю, так.

Вони разом попрошкували через площу до кафе Мейбл і замовили собі по горнятку гарячого шоколаду. Чед поцікавився:

— Слухай, Майку, ти ніколи не задумувався про роботу в правоохоронних органах?

— Не надто, — стенув плечима Тінь. — Ви ж маєте знати цілу купу всіляких речей.

Чед похитав головою:

— Знаєш, що найважливіше в нашій роботі, коли мешкаєш у таких містечках, як це? Холоднокровність. Щось трапляється, хтось волає на тебе, ніби його ріжуть, а тобі просто треба сказати, що ти певен, це якась помилка, все можна легко владнати, якщо ви просто спокійно вийдете надвір. Треба вміти щиро в це вірити.

— І тоді все стає легко владнати?

— Переважно, «владнати» означає застібнути на кому-небудь наручники. Але так. Ти маєш робити все, що можеш, аби владнати ситуацію. Так що дай знати, якщо шукатимеш роботу. В нас є вакансії, а ти схожий на людину, яка нам потрібна.

— Я матиму це на увазі. Якщо раптом у мого дядька щось піде не так.

Вони якийсь час мовчки посьорбували гарячий шоколад. Тоді Малліґан порушив тишу:

— Слухай, Майку, що б ти робив, якби у тебе була кузинка? Вдова? І вона раптом почала з тобою спілкуватися?

— В якому сенсі спілкуватися?

— По телефону. Здаля. Вона мешкає в іншому штаті, — Чед зашарівся. — Я бачив її минулого року в Орегоні, на весіллі родичів. Тоді вона ще була заміжня... тобто, її чоловік був ще живим. Вона родичка. Тобто не сестра у других, а далека родина.

— І тобі вона подобається?

— Не знаю... — Чед зашарівся ще більше.

— Спробуй поглянути на це з іншого боку. Ти їй подобаєшся?

— Ну, вона говорила дещо, коли ми спілкувалися... І вона гарненька.

— І що ти з цим думаєш робити?

— Можу запросити її в гості. Чому ні? Вона ніби сказала, що була б рада завітати.

— Ви ж дорослі люди. Я порадив би спробувати.

Чед кивнув, знову почервонів, і знову кивнув.

Телефон у Тіневому домі мертво мовчав. Він подумав був його під’єднати до мережі, але не зміг згадати нікого, кому хотів би задзвонити. Одного пізнього вечора він підняв трубку, послухав. Був майже певен, що міг чути завивання вітру і далеку розмову — але голоси цих людей були надто тихими та розмитими, щоб чути слова. Він казав у слухавку «Алло?» і «Хто там?», але відповіді не отримав: була тільки раптова тиша і за нею віддалений сміх, ледве чутний. Тінь подумав, що він усе це собі науявляв.

Упродовж наступних тижнів Тінь ще кілька разів їздив туди і сюди разом із Середою.

Він чекав на старого у кухні будиночку на Род-Айленді, поки той сперечався з якоюсь жіночкою в темній спальні. Та не хотіла ні встати з ліжка, ні показати Тіні з Середою своє обличчя. У неї в холодильнику були пластикові пакетики, набиті мертвими цвіркунами і трупами мишенят.

У Сіетлі Тінь спостерігав, як Середа намагається перекричати гамір рок-клубу і музику групи на сцені, аби привітатися з молодою жінкою. Жінка мала коротке волосся і татуювання у вигляді синіх завитків. Ця розмова, схоже, склалася добре, бо старий задоволено вишкірявся на виході з клубу.

За п’ять днів Тінь чекав на Середу у взятій напрокат машині, коли той сердито вивалився з офісної будівлі в Далласі. Середа грюкнув дверима і хвильку посидів на пасажирському сидінні мовчки, аж побуряковілий від гніву. Тоді кивнув:

— Поїхали! — і додав: — Срані албанці. Ніби комусь не пофіг на них.

Через три дні вони полетіли до Боулдера, де мило пообідали в компанії п’ятьох молодих японок. За вечерею вони без упину обмінювалися ввічливостями та люб’язностями, і Тінь вийшов геть не певний, чи погодилися вони хоча б на чомусь. Одначе Середа мав цілком задоволений вигляд.

Тінь зрозумів, що сумує за Приозер’ям. Там було спокійно, там його приймали — він дуже цінував і те, і інше.

Коли він не працював деінде із Середою, то щоранку переїздив через міст до головної площі. Він купував по два завиванця у Мейбл. З’їдав один одразу і запивав кавою. Якщо хтось залишав у кафе примірник «Вістей», Тінь його читав, хоч новини ніколи не цікавили його настільки, щоб купувати ту газету самому.

Другого завиванця він загортав у паперовий пакет, ховав до кишені і споживав на обід.

Одного ранку, коли він читав USA Today, Мейбл привіталася:

— Привіт, Майку. Куди сьогодні збираєшся?

— Не знаю, — знизав плечима Тінь. Небо було світло-блакитним, а ранковий туман залишився на обледенілому гіллі. — Може, ще разочок прогуляюся лісом.

Вона долила йому кави.

— Ти колись їздив на схід, до округу Q.? Там гарно. Але далеко. Треба виїхати тією дорогою, яка починається біля магазину килимів на Двадцятій.

— Ні, не був там.

— Ну... Там гарно.

Там було надзвичайно гарно. Тінь запаркувався на краю містечка і попрошкував крученою сільською дорогою, що звивалася між пагорбів на схід від містечка. Пагорби були вкриті безлистими кленами, берізками, схожими на обвітрені кістки, а ще темними соснами і ялинами. Тротуару не було, тому Тінь тримався середини шляху, відходячи на узбіччя, коли чув наближення машини.

У якийсь момент на узбіччя вибігла маленька темна киця. Звірятко було темно-коричневого кольору із білими шкарпетками на лапках. Тінь підійшов до киці. Та не втекла. Він впевнено звернувся до киці:

— Привіт, мала.

Киця схилила голову і втупилася в нього смарагдовими очима. Тоді зашипіла — але не на нього, а на щось, що ховалося за узбіччям і чого він не бачив.

— Не шипи, — спробував заспокоїти кицю Тінь. Але та шугонула через дорогу і зникла серед сухої неприбраної кукурудзи на полі.

За наступним поворотом дороги Тінь натрапив на маленький цвинтар. Поміж затертих надгробків де-не-де лежали букетики свіжих квітів. Довкола цвинтаря не було ні паркана, ні стіни, тільки ряд низеньких шовковиць, які згиналися під тягарем часу і криги. Тінь переступив через мішанку льоду і сльоти на узбіччі. На вході до цвинтаря стояли два кам’яні стовпи, до яких мали б кріпитись ворота, але воріт