Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Сашка підтягла ближче до себе сторінку з чорним прямокутником із трьома білими крапками в центрі. Глибоко зітхнула.

За спиною в неї напружено шелестів папір. Її однокурсники готувалися. Їй захотілося востаннє обернутися, щоб побачити їхні обличчя, але вона не наважилася.

На сцені актової зали відчутно пахло пилом. Звідкілясь — із відчиненого вікна? — тягло протягом. І все було залите світлом, Сашка бачила його навіть крізь зімкнуті повіки.

— Просто зараз?

— Так. Починайте, дієслово.

Сашка зосередилася на трьох білих крапках, трьох світних очах. Затамувала подих. Один, два, три, чотири, п’ять…

* * *

…Сто шістдесят вісім, сто шістдесят дев’ять, сто сімдесят.

Із чорноти проступило — вистрибнуло, виступило — місто, оточене височезною стіною до неба.

Вона бачила його в дрібних, найдокладніших, найреальніших деталях. Місто було вугільне, аспідне, темно-сталеве, завершене в своїй монохромності. Сашка відчула мармур під босими ногами. Прохолодний камінь, і нагрітий, гладенький і шорсткуватий, високі стіни, вузькі вікна, шпилі в небі…

У неї виходить. Вона все зробить як слід. Там, у вежі, її очікує чудовисько. Сашка повинна зустрітися з ним віч-на-віч і не злякатися. Рік тому це здавалося неможливим. Але не зараз. Усвідомивши свою міць, Сашка розкинула руки, розгорнула крила й злетіла.

Вона росла.

Здіймалася. Здувалася. Втягала в себе обриси, запахи, фактуру каменю. Там, де Сашка дотягувалася до міста, — воно переставало бути аспідно-чорним і робилося м’яко-сірим, як на старовинній фотографії. Вона привласнювала собі життя й радість, цей дим із димаря, цей вигин даху, блискучий, наче від дощу, цей клаптик туману, цей величний шпиль… Що більше вона забирала собі, то сильнішою й об’ємнішою ставала. Кольорові думки, що так повільно й неохоче прокручувалися в людській башці, ринули тепер потоком — ні, морем.

Вона охопила ратушу. Та здригнулася, напружилася, мов яйце за мить до народження пташеняти, але Сашка м’яко зчавила її, залила, мов цементом, власною волею. І ратуша не розкрилася, й те, що було всередині, назавжди залишилося похованим. А Сашка й далі росла, не відаючи перешкод.

Вона привласнила місто. Відчула його в собі, як відчувають нараз серце в момент сильної радості чи страху. І — розлилася далі, захоплюючи темні небеса з двома тьмяними зірочками. Зірки ці виявились зайвими в її картині світу.

Зайві.

Загасити?

Вона перебувала — була — темним порожнім простором. І вона ж сиділа за столом на сцені актової зали, перед нею лежав чорний «фрагмент». Екзаменатор Дім Дімич — за столом навпроти; його обличчя більше не здавалася вилитим із алебастру. Він супився, тривожився щосекунди все виразніше.

«Що відбувається?»

Сашка зависла між точками «було» й «буде». Зараз уперше звідтоді, як вона розкрила «фрагмент», у неї виникло відчуття неправильності. Щось іде не так.

Але ж вона все робить як слід?

«Зупиніть її! Вона знову зірвалася! Зупиніть, вона некерована!»

З протягливим скреготом відчинилися двері. Одночасно повернулися голови всіх присутніх у залі. Уздовж проходу повільно, важко крокуючи по старому тьмяному паркету, йшла людина в дуже темних окулярах.

Піджак на горбатій Стерховій спині тріс по шву, з діри визирнуло сталевого кольору пір’я.

«У чому річ?»

«Спокійно. Продовжуйте іспит».

Сашка відчувала їх довкіл себе, але не бачила. Не люди — структури, схеми процесів і живих істот: екзаменатор-функція. Пані Ірина Анатоліївна. Фізрук Дмитрик дивно й страшно перетворився. Розкинувши над головою вугласті крила, завмер Стерх. Поруч — непорушний Портнов, який від напруги постійно змінювався, пульсував, ніби сад, що переживав одночасно весну та осінь. Щось було не так, вона зайшла надто далеко… У ході іспиту вона повинна була зупинитися біля ратуші…

Перед нею наче відкрилася сторінка активатора — величезна, багатомірна, вона вміщала все, що лишень можна було уявити. Сашка побачила себе — німе слово, готове прозвучати. Побачила багато шарів реальності — яскравих, фактурних, тьмяних, хистких, вони збивалися в ірреальні складки на межі поля зору. Ймовірності і перестановки. Вона повинна була зупинитися в ратуші, зустріти екзаменатора, вибрати точку додатка — вона дієслово… І прозвучати. Це все одно, що кинути кулю в скупчення непорушних кеглів або гойднути завмерлий маятник… Залишити щербинку на горлечку глечика, ще не зробленого й тому не існуючого… Повалилися б кісточки доміно, покотилися б авто далекими дорогами, полетіли б дощові краплі, й Сашка реалізувалася б найпершого разу, вона, Володарка, знаряддя Мови…

Але щось пішло не так. І вона не могла вже повернути назад — не тому, що четвертий вимір незворотний. А тому, що природа її — її внутрішня сутність — привела її сюди, в цей темний простір із двома зірками над головою, і тут вступають у дію інші закони, що не вкладаються в жодну відому їй реальність. Далекі від будь-якого виміру.

«Стій!»

«Зупиніть її! Це не дієслово, це…»

«Так. Це Пароль».

Сашка — темний простір — здригнулася. Дві зірки схилилися над нею і виявилися очима, дуже пильними, немигтючими, тепер між ними та Сашкою більше не було чорних скелець.

— Вітаю, Паролю.

Те, що прийшло з темряви, висловлювалося без слів, голим змістом. Сашка вміла йому відповісти, але не відповідала. У неї занімів… ні, не язик. У неї заніміло те місце в душі, де народжуються слова.

— …Ти мене чуєш, Сашко?

Вона, як і раніше, сиділа за столом. У порожній і напівтемній залі без стелі, без стін. Високо клубочився туман. Навпроти, на місці екзаменатора, тепер сидів Фарит Коженников.

— Ти мене чуєш?

Вона кивнула, на мить відчула всю вагу величезної хворої голови.

— Ти не просто дієслово наказового способу. Ти Пароль — ключове слово, яке відкриває нову інформаційну структуру. Макроструктуру. Розумієш, що це значить?

Сутності навколо переміщувалися, залишаючись на місці, перетікаючи, обертаючись різними гранями. Низкою випливали змісти, Сашка вміла вихоплювати тільки найпростіші формулювання, ті, що лежали на поверхні.

— Прозвучати. Початок.

— Помилка — не те. Акт творення — це важливо.

— Тонкощів тебе навчать на старших курсах і в аспірантурі. Введення в практику закінчилося, твоя практика — ось вона. Твоя головна практична робота.

— Пароль. Ім’я, нова сутність. Творення. Творець…

Поняття рухалися так, ніби тривала тріумфальна хода. Так, як пливе великий корабель. Сашка усвідомлювала їх послідовно і одночасно.

— Сашко, — голос Коженникова розбив потік інформації, як хвиля розбиває водяну гладінь. — Залишайся у свідомості. Переходу ще не здійснено. Коли ти прозвучиш… Розумієш, що станеться, чи не так?

Я…

— Ти Пароль. Ти поєднаєш фрагменти реальності, відкриваючи новий інформаційний простір. Розумієш, що відбувається?

Фарит Коженников говорив, ворушилися губи. Реальність знову тріснула, вилиняла. Сашка виявила себе в актовій залі,