Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Крістофер Паоліні
— А коли пляшечка розіб'ється… — тихо сказав Ерагон.
— Саме так, Убивце Тіні. Інколи я починаю думати про те, що Галбаторікс полонив самих богів і обернув їх на власних рабів. Проте потім я сміюся із себе й називаю себе старим дурнем.
— Чиїх богів? Гномів? Чи мандрівних племен?
— Та яка різниця, Убивце Тіні? Бог — він завжди Бог, і байдуже, чий він.
— Може, воно й так, — буркнув Ерагон.
Коли юнак відходив від ліжка воїна, одна з цілительок відвела його вбік.
— Пробачте його, о володарю, — сказала вона. — Його рани були такі страшні, що він майже втратив здоровий глузд. Цей хоробрий солдат весь час розповідає про сонце, про зірки й про блискуче сяйво, яке йому скрізь ввижається. Інколи може здатися, що він знає про ті речі, про які не мав би знати, але не вірте йому — усе, що він розповідає, він чує від інших поранених, а ті весь час пліткують. Та ви ж самі, певно, знаєте. Адже це єдине, що в бідолах лишилося.
— Я не володар, — сказав Ерагон, — а він не божевільний. Я ще не зовсім збагнув, що й до чого, та в нього надзвичайний дар. Тож коли йому стане гірше або ж навпаки — краще, повідомте про це Ду Врангр Гата.
— Як скажете, Убивце Тіні, — мовила цілителька й шанобливо вклонилась. — Пробачте мені мою помилку.
— А як його було поранено?
— Йому відрізало пальці, коли він у розпалі бою намагався рукою відбити удар меча. А пізніше йому в ногу влучило ядро катапульти й так розтрощило кістки, що ми вже нічого не годні були вдіяти… і нам довелося її ампутувати. Воїни, що були поруч із ним, казали, ніби в ту мить, коли в нього влучило ядро, він відразу ж почав кричати про світло, а піднявши його, вони побачили, що його очі стали зовсім білі. Це може здатися дивним, та зіниці в цього бідолахи кудись зникли.
— Дуже вам дякую, — мовив цілительці Вершник і в задумі пішов геть.
Коли Ерагон і Насуада урешті-решт залишили намети цілителів, на землю вже давно спустилась темрява.
— Я б залюбки зараз випила кухоль медовухи, — зітхнувши, мовила Насуада, та Ерагон лиш кивнув, поглядаючи кудись собі під ноги.
Вони мовчки попрямували назад до Насуадиного намету. Проте за якийсь час дівчина не витримала.
— Про що ти думаєш, Ерагоне? — спитала вона.
— Про те, що ми живемо в надзвичайно дивному світі, і мені дуже пощастить, якщо я зрозумію бодай крихітну його часточку. — Потому він переповів Насуаді свою розмову з пораненим воїном.
— Ти обов'язково маєш розповісти про це Арії, — сказала Насуада. — Може, вона знає, хто такі ці «інші».
Ерагон попрощався з дівчиною біля її намету, й Насуада пішла дочитувати військові звіти. Юнак із драконом тим часом попрямували до себе додому. Опинившись біля власного намету, Сапфіра миттю згорнулася на землі клубком і вмостилася спати, а Ерагон сів поруч із нею й став розглядати зірки. Та як би він не вдивлявся в зоряне небо, перед його очима ще й досі стояли поранені воїни, а в його вухах продовжували бриніти їхні слова: «Ми билися за тебе, Убивце Тіні».
ШЕПІТ УНОЧІ
Роран розплющив очі й глянув на похилий навіс у себе над головою.
Намет заливало тонке сіре світло, позбавляючи предмети своїх кольорів і надаючи всьому якогось блідуватого відтінку. Ковдра майже до половини сповзла з ліжка, тож юнак трохи тремтів від прохолодного нічного повітря. Повернувши її на місце, він раптом зрозумів, що Катріни поруч не було.
Роран миттю звівся на ліжку, але полегшено зітхнув, побачивши, що його кохана, закутана в плащ, сидить на вході до намету й розглядає нічні небеса. Волосся спадало їй аж до самого пояса, неначе темний в'юнкий кущ ожини.
Закутавшись у ковдру, юнак звівся з ліжка й підійшов до Катріни. Він усівся поруч із нею й обняв її за плечі, а вона притулилась до нього, так що Роран відчув тепло її тіла. Він ніжно поцілував кохану в чоло, і вони довго сиділи мовчки, споглядаючи мерехтіння далеких зірок та слухаючи спокійне дихання одне одного.
— А тут сузір'я виглядають трішки інакше, — за якийсь час прошепотіла дівчина. — Ти помітив?
— Авжеж, — відповів Роран, опустивши одну руку коханій на талію, а іншою торкнувшись її невеличкого живота. — Що тебе розбудило, люба?
Вона здригнулась.
— Я думала…
— І про що ж ти думала?
Катріна повернула голову, уважно подивилась на Рорана, і в її очах відбилося мерехтливе сяйво зірок.
— Я думала про тебе, про нас… і про наше майбутнє.
— А це не надто важкі думки для такої пізньої години? — напівжартома спитав Роран, проте Катріна, здавалось, не почула його питання.
— Тепер, коли ми одружилися, як ми будемо жити: ти, я і наша дитина?
— Чому ти так хвилюєшся? — посміхнувся Роран. — Ти ніколи не будеш голодною, адже в нас тепер багато золота, й ми можемо цим не перейматись. До того ж, вардени завжди подбають про те, щоб у родичів Ерагона були їжа та житло. І навіть якщо зі мною щось станеться, вони все одно будуть піклуватися про тебе й про нашу дитину.
— Так. Але що ти збираєшся робити?
Роран не на жарт захвилювався й уважно глянув Катріні в обличчя, намагаючись зрозуміти, що саме її так стривожило.
— Я збираюсь допомогти Ерагонові завершити цю війну, аби ми могли повернутися до Паланкарської долини й жити там, не боячись, що солдати Імперії нападуть на нас і поведуть як в'язнів до Урубейна. А що ж я ще маю робити?
— То ти битимешся разом із варденами?
— Ти й сама це добре знаєш…
— І ти б кинувся в бій навіть сьогодні, якби Насуада тобі дозволила?
— Авжеж.
— А як же наше маля? Армія в поході — це не те місце, де можна виростити й виховати дитину.
— Катріно, зрозумій, ми не можемо втекти й сховатися від Імперії. Якщо вардени не переможуть, то Галбаторікс знайде й уб'є нас, а потім уб'є наших дітей, а потім — дітей наших дітей. І якщо кожен не буде робити все
