На лезі клинка - Джо Аберкромбі
«Тепер я розумію, чому клинки Ґорста такі понищені».
Курстер всіляко ухилявся, відступаючи по колу, намагаючись уникнути стрімких атак, але здоровань був швидким.
«Занадто швидким».
Ґорст тепер вивчив свого суперника і безнастанно завдавав безжальних ударів, передбачаючи кожен його рух. Відступати було нікуди.
Два потужних випади відкинули бідного офіцера до краю кола, а різкий рубальний удар вирвав з його рук довгу шпагу, і та ввіп’ялася землю, шалено розгойдуючись вперед-назад. Курстер на мить хитнувся — очі широко розплющені, порожня рука тремтить, — коли Ґорст, ревнувши, пішов у наступ і з усього маху протаранив беззахисні ребра Курстера своїм важким плечем.
Ґлокта пирснув від сміху.
«Я ще не бачив, щоб фехтувальник літав».
Курстер дійсно зробив півсальто, перекидаючись у повітрі та вищачи, немов дівчинка, а тоді гепнувся на землю, метляючи руками й ногами, і проїхався на животі. Нарешті він, тихо постогнуючи, зупинився у піску за колом, за добрих три кроки від того місця, де Ґорст його вдарив.
Приголомшений натовп завмер, так що гиготіння Ґлокти, напевно, було чути навіть на останньому ряду. Курстерів тренер, вибігши із загорожі, обережно перевернув свого постраждалого учня. Молодик кволо сіпнувся, заскімлив і схопився за ребра. Ґорст якусь мить незворушно глянув на нього, а тоді стенув плечима і пішов на своє місце.
Курстерів тренер повернувся до арбітра.
— Перепрошую, — мовив він, — але мій учень не може продовжувати.
Ґлокта не міг стриматись. Йому довелось міцно затиснути рот руками. Все його тіло здригалося від сміху. Кожен напад реготу викликав болісну судому в шиї, але він на це не зважав. Натомість більшість публіки не бачила у цьому поєдинку нічого кумедного. Трибунами почало ширитись сердите бурчання. Коли тренер із секундантом виводили Курстера під руки, бурчання переросло у свист, а ще за якийсь час свист змінився хором злісних викриків.
Ґорст окинув публіку лінивим поглядом своїх примружених очей, а тоді стенув плечима вдруге і повагом побрів до загорожі. Ґлокта все ще гиготів, кульгаючи з арени, а його гаман помітно поважчав. Він уже давно так не веселився.
Університет знаходився у глухому районі Аґріонта, прямо у затінку Будинку Творця, де навіть пташки здавались старими і втомленими. Це була величезна, занехаяна старожитна будівля, поросла напівзасохлим плющем. Її вважали однією із найдавніших споруд міста.
«І недарма».
Покрівля провисла посередині, а місцями й зовсім ризикувала обвалитись. Граційні шпилі обсипались, і в будь-яку хвилину могли полетіти у занедбані сади. Нижній шар штукатурки на стінах забруднився і потріскався, а місцями цілі шматки її повідпадали, оголивши каміння і крихкий розчин. В одному місці від уламка водостоку вниз по стіні тягнулася велика коричнева пляма. Був час, коли вивчення наук приваблювало чи не найталановитіших людей Союзу, коли ця будівля вважалась однією з найвеличніших у місті.
«І Сульт ще каже, що Інквізиція втратила популярність».
Обабіч хирлявих воріт містилися дві статуї. Вони зображали двох старих — один тримав лампу, а інший показував на щось у книжці.
«Мудрість і прогрес, чи ще якась дурня».
Той, котрий показував на щось у книжці, втратив носа ще за минулого століття, а інший перехнябився і тримав лампу під дивним кутом, так неначе відчайдушно чіплявся за неї, щоб не впасти.
Ґлокта здійняв кулак і постукав у старовинні двері. Ті загриміли і помітно зрушились, ніби будь-якої миті могли злетіти з петель. Ґлокта зачекав. Чекати довелося доволі довго.
Несподівано пролунав гуркіт засувів, і одна половина дверей, похитуючись, прочинилася на кілька дюймів. У щілину просунулось ветхе обличчя, підсвічене куцою свічкою, затиснутою у зморщеній руці. Старі сльозливі очі, примружившись, оглянули Ґлокту зверху донизу.
— Так?
— Інквізитор Ґлокта.
— А, ви від архілектора?
Ґлокта здивувався, а за мить спохмурнів.
— Саме так.
«Вони не можуть бути настільки відрізані від світу, як здається. Він, схоже, знає, хто я такий».
Всередині панувала лячна темрява. Обабіч дверей стояли два величезні латунні канделябри, але без свічок і дуже запилені, так що тепер вони тьмаво виблискували у кволому світлі маленької свічки воротаря.
— Сюди, сер, — прохрипів старий і пошкандибав вперед, зігнувшись майже навпіл. Навіть Ґлокта спокійно встигав за ним, коли вони пхалися через морок.
Разом вони поплентались темним коридором. По один його бік знаходилися старезні вікна, шибки яких, зроблені із мнозтва маленьких шматочків скла, були настільки брудні, що і в найясніший день не пропускали достатньо світла. А зараз, коли близились понурі сутінки, на це годі було й сподіватись. Мерехтливий вогник свічки вихоплював із пітьми на протилежній стіні запилені картини — портрети блідих стариганів у чорних і сірих мантіях скажено дивилися зі своїх облущених рам, стискаючи зморшкуватими руками колби, шестерні та циркулі.
— Куди ми йдемо? — запитав Ґлокта за кілька хвилин бродіння мороком.
— Знавці вечеряють, — прохрипів воротар, поглянувши на нього безмежно втомленими очима.
Обідня зала Університету являла собою лунку печеру, яку із суцільної темряви виривали лише кволі вогники кількох згасаючих свічок. У велетенському каміні миготіло невеличке полум’я, кидаючи на сволоки неспокійні тіні. На всю довжину зали тягнувся затертий від тривалого використання обідній стіл, обабіч якого стояли хибкі крісла. За ним легко могли поміститись чоловік з вісімдесят, але зараз сиділо тільки п’ятеро. Всі вони тіснилися з одного боку, згуртувавшись біля каміна. Коли стукіт палиці Ґлокти прокотився луною по залі, вони облишили трапезування і з непідробною цікавістю глянули на гостя. Чоловік на чолі стола підвівся і поспішив назустріч, притримуючи однією рукою поділ своєї довгої чорної мантії.
— До вас відвідувач, — хрипко пояснив воротар, махнувши свічкою в бік Ґлокти.
— А, від архілектора! Я Сільбер, управитель Університету! — і він потиснув Ґлокті руку. Його товариші тим часом притьмом скочили на ноги, немов до них щойно прибув почесний гість.
— Інквізитор Ґлокта.
Він обвів поглядом збуджених старих.
«Варто визнати — прийом виявився значно теплішим, ніж я очікував. Втім, ім’я архілектора відкриває чимало можливостей».
— Ґлокта, Ґлокта, — пробурмотів один із старих, — десь я чув це ім’я.
— Ти про все десь чув, але ніколи не пам’ятаєш де, — глузливо зауважив управитель, на що йому відповіли стриманим сміхом. — Дозвольте мені познайомити вас із присутніми.
Він по черзі назвав чотирьох у чорних мантіях.
— Сауризин, наш Адепт-хімік. — Дебелий, розчухраний старий з попаленою, заплямованою мантією і дрібками їжі в бороді.
— Денка, Адепт-металознавець. — Помітно молодший за інших, хоч аж ніяк не молодий, зі зневажливою усмішкою на
