Битва королів - Джордж Мартін
Джонові пригадалися бризки червоної крові на білому снігу, а ще — як Теон Грейджой пнув ногою мертву голову. «Бо він був дезертиром». Дорогою назад, у Вічнозим, Джон з Робом улаштували перегони — і натрапили в снігу на шістьох деривовків. Тисячу років тому.
— Коли сер Веймар поїхав од вас, куди він прямував?
Крастер знизав плечима.
— Більше я справ не маю — за воронами стежити,— він сьорбнув пива й відставив кухоль.— Давненько я в ці ведмежі ночі не пив доброго південського вина. Мені б вина, і ще нову сокиру. Моя затупилася, а так не мо’на: мені тут жінок захищати,— він роззирнувся на своїх дружин, що метушилися навкруги.
— Вас тут мало, а місце віддалене,— мовив Мормонт.— Якщо хочете, дам вам кількоро людей, щоб доправили вас на південь — там Стіна.
Круку, схоже, ідея сподобалася.
— Стіна! — закрякав він, розпроставши чорні крила, що нагадували високий комір навколо Мормонтової голови.
Господар неприємно посміхнувся, вищиривши повний рот поламаних коричневих зубів.
— І що нам там робити? Вечерю вам подавати? Ми — вільний народ. Крастер нікому не служить.
— У такі часи не можна самому жити в глушині. Здіймаються холодні вітри.
— Хай собі. У мене глибоке коріння,— Крастер ухопив за зап’ясток жінку, яка проходила повз.— Скажи їм, жінко. Скажи лорду Ворону, що нам тут нічого не бракує.
Жінка лизнула тонкі вуста.
— Наше місце тут. З Крастером ми в безпеці. Ліпше померти вільними, ніж жити, як раби.
— Раби,— буркнув крук.
Мормонт гойднувся вперед.
— Усі села, що ми проїздили, покинуті. Від самої Стіни ви — єдині живі люди, що нам трапилися. Людей нема... ніхто не може сказати, повмирали вони, повтікали чи взяті в полон. І звіра теж нема. Нічого не лишилося. А перед тим ми всього за кілька льє від Стіни знайшли тіла двох розвідників Бенджена Старка. Бліді й холодні, з чорними долонями й підошвами, а головне, у них з ран кров не бігла! А коли ми забрали їх у Чорний замок, уночі вони повстали з мертвих і почали убивати. Один зарізав сера Джеремі Рикера, а другий замірився на мене, а це свідчить про те, що вони дещо пам’ятали зі свого попереднього життя, от тільки в них не лишилося людського прощення.
Жінка роззявила рота, що нагадував вологу рожеву печеру, а от Крастер лише пирхнув.
— Тут у нас такої біди немає... і буду вдячний, якщо під моїм дахом ви цих жахіть не розказуватимете. Я людина побожна, і боги бережуть мене. А якщо і з’являться блідавці, я їх швидко назад у могилу відправлю. Але нова гостра сокира мені придалася б.
Він ляснув дружину по стегну, прикрикнувши: «Ще пива, і хутко»,— і та поквапилася геть.
— Мертві вас поки що не турбують,— мовив Джармен Баквел,— а як щодо живих, мілорде? Як там ваш король?
— Король! — закракав Мормонтів крук.— Король, король, король!
— Отой Манс Рейдер? — Крастер сплюнув у вогонь.— Король-за-Стіною. А яке діло вільному народу до королів? — він обернув прищулене око на Мормонта.— Чимало міг би я вам розповісти про Рейдера і його звитяги, якби хтів. А оті порожні села — то його робота. І в цьому будинку б зараз нікого не було, якби я почав перед ним розшаркуватися. Він до мене вершника прислав, мовляв: кидай свою фортецю і бігом повзи до короля. Я того вершника назад відправив, тільки язик його собі лишив. Он він там до стіни прибитий,— вказав Крастер.— Міг би я вам сказати, де шукати Манса Рейдера. Якби хтів,— знов сяйнула коричнева посмішка.— Та на це в нас буде ще час. Ви, либонь, хочете виспатися під моїм дахом і поїсти трохи моєї свинини.
— За дах над головою були би вдячні, мілорде,— сказав Мормонт.— Дорога була важка, й дощ безперестанку.
— То погостюйте тут нічку. Але не більше, аж так воронів я не люблю. Стрих для мене й моїх жінок, а ви, як хочете, лягайте на підлозі. М’яса й пива в мене на двадцятьох, не більше. А решта ваших чорних воронів хай своє зерно дзьобають.
— Ми маємо з собою припаси, мілорде,— мовив Старий Ведмідь.— І залюбки поділимося своїм харчем і вином.
Зворотом волохатої руки Крастер витер рота з опущеними кутиками.
— Вина вашого скуштую, лорде Вороне, тут я не проти. І ще одне. Хтось із ваших покладе руку на мою жінку — і лишиться без тої руки.
— Ваша покрівля, ваші порядки,— мовив Торен Смолвуд, а лорд Мормонт сухо кивнув, хоча задоволеним не здавався.
— Тоді домовлено,— буркнув Крастер.— Хтось у вас тут карти малювати вміє?
— Сем Тарлі вміє,— ступив наперед Джон.— Сем обожнює карти.
Мормонт прикликав його ближче.
— Поїсть — і хай підходить сюди. І нехай прихопить перо й пергамент. А ще розшукай Толета. Най принесе мій топір. Дарунок хазяїну від гостей.
— А це хто такий тут? — поцікавився Крастер, коли Джон ще й не пішов.— Схожий на Старків.
— Мій стюард і зброєносець Джон Сноу.
— Байстрюк, так? — Крастер зміряв Джона поглядом.— Хоче чоловік спати з жінкою — хай бере її собі. Я так і чиню,— мовив він і махнув Джонові.— Ну, біжи служи, байстрюче, і щоб топір був гарний і гострий, мені тупої криці не треба.
Холодно уклонившись, Джон Сноу вийшов. На порозі, біля оленячого запинала, він мало не зіткнувся з сером Отином Вайзерсом, який саме заходив. Дощ наче поменшав. По всьому подвір’ї поставали намети, верхівки наметів виднілися й під деревами.
Стражденний Ед годував коней.
— Віддай дикуну топір, чом би й ні? — вказав він на Мормонтову зброю — бойовий топір з коротким держаком і золотою інкрустацією на чорній криці.— Він його поверне, точно кажу. Застромить Старому Ведмедю в голову, так і буде. Може, всі топори йому віддати, а заодно і всі мечі? Вони в дорозі так противно брязкотять! Без них і подорожувати швидше — прямцем до пекла. Цікаво, а в пеклі дощ паде?
