Битва королів - Джордж Мартін

— Яким богам? — Джон пригадав, що в Крастеровій фортеці їм не траплялися ні хлопчики, ні дорослі чоловіки, якщо не рахувати самого Крастера.

— Холодним богам,— пояснила вона.— Нічним. Білим тіням.

І знагла Джон мов повернувся у Вежу лорда-командувача. По литці йому дерлася відтята рука, та коли він скинув її вістрям меча, вона продовжувала звиватися на землі, стискаючи й розтискаючи пальці. А мертвяк звівся на ноги, і на його посіченому й набряклому обличчі загорілися блакитні очі. З величезної рани на животі звисали нутрощі, мов мотузки, але крові не було.

— Якого кольору в них очі? — запитав Джон.

— Блакитні. Ясні, як блакитні зорі, й такі ж холодні.

«То вона їх бачила,— подумав він.— Крастер збрехав».

— То ви візьмете мене з собою? Тільки до Стіни...

— Ми не повертаємося на Стіну. Ми прямуємо на північ — за Мансом Рейдером і Чужими, оцими білими тінями і їхніми блідавцями. Ми їх шукаємо, Жиллі. З нами твоя дитина не буде в безпеці.

На її обличчі ясно читався страх.

— Але ж ви повернетеся! Коли відвоюєте, ви знов проїжджатимете цією дорогою.

— Можливо...— («Якщо хтось із нас виживе»).— Це вирішить Старий Ведмідь, якого ви кличете лордом Вороном. А я — просто його зброєносець. Не я обираю, як їхати.

— Ні,— в її голосі вчувалася поразка.— Вибачте за турботу, мілорде. Я тільки... кажуть, король захищає народ, і я подумала...— вона в розпачі побігла геть, і Семів плащ розмаявся в неї за плечима, як велетенські чорні крила.

Джон дивився їй услід; захват від крихкої ранішньої краси розвіявся. «Чорти б її вхопили,— подумав він ображено,— і двічі ухопили б Сема за те, що послав її до мене. Що, він думав, я зможу для неї зробити? Ми дикунів шукаємо, а не рятуємо».

З-під навісів виповзали вже інші чоловіки, позіхаючи й потягуючись. Магія танула, перетворюючись на звичайнісіньку росу в променях сонця, що сходило над обрієм. Хтось розпалив багаття; до Джона крізь дерева долинав запах диму й димний дух грудинки. Знявши з валуна плаща, Джон обтріпав його об камінь, збиваючи тонку крижану шкуринку, що наросла за ніч, а тоді, пошукавши Довгопазур, прошелив руку в наплічний ремінь. До вітру він сходив за кілька кроків од валуна, просто в замерзлі кущі, і від сечі піднімалася в холодному повітрі пара, а крига під нею танула. Зашнурувавши чорні вовняні бриджі, Джон рушив на запахи.

Грен з Дайвеном сиділи між братів, що зібралися навколо вогню. Гейк вручив Джону окраєць хліба з вийнятим м’якушем, наповнений підгорілою грудинкою та шматочками солоної риби, нагрітої в смальці з грудинки. Джон миттю заковтав усе, слухаючи, як вихваляється Дайвен: мовляв, за ніч у нього побувало троє Крастерових жінок.

— Не побувало,— нахмурився Грен.— Я б побачив.

Дайвен зворотом долоні ляснув його по вуху.

— Ти? Побачив? Та ти сліпий, як мейстер Еймон. Ти навіть ведмедя не побачив.

— Ведмедя? Був ще й ведмідь?

— Завжди є ведмідь,— оголосив Стражденний Ед з виглядом звичної похмурої смиренності.— Коли я був малий, мого брата ведмідь задушив. А тоді носив на шиї його зуби на шкіряній мотузці. А зуби гарні були, кращі, ніж у мене. У мене з зубами сам клопіт.

— А Сем спав у будинку? — запитав Джон.

— Якщо це можна назвати спанням. Долівка тверда, циновки смердючі, а брати так хропіли, аж страшно. До речі про ведмедів: голосніше за всіх хропів Бурий Бернар. Уночі на мене вилізла парочка собак. Плащ на мені майже висох, і тут один з них насцяв на нього. А може, то був Бурий Бернар. А ви замітили, що тільки-но в мене над головою з’явився дах, як дощ припинився? Але я вже надворі, тож він знов почнеться. На мене однаково люблять сцяти і боги, і доги.

— Піду я краще до лорда Мормонта,— мовив Джон.

Може, дощ і припинився, але двір і далі нагадував трясовину з мілкими озерцями та слизьким болотом. Чорні брати згортали намети, годували коней, жували смужки солонини. Розвідачі Джармена Баквела підтягували перед дорогою попруги на сідлах.

— Джоне,— привітався Баквел, що вже сидів верхи.— Добре нагостри отой свій байстрючий клинок. Нам він скоро знадобиться.

Після ясного дня Крастерів будинок здавався сутінковим. Тут ще з ночі слабко горіли смолоскипи, і важко було здогадатися, що сонце вже зійшло. Першим Джона запримітив Мормонтів крук. Тричі ліниво змахнувши широкими чорними крилами, він опинився на руків’ї Довгопазура.

— Жита! — дзьобнув він Джона в пасмо волосся.

— Не зважай на цього клятого канюку, Джоне, він щойно з’їв половину моєї грудинки.

Старий Ведмідь сидів за Крастеровим столом, разом з командирами снідаючи підсмаженим хлібом, грудинкою і ковбасою з овечих тельбухів. На стільниці лежав Крастерів новий топір, і його золота інкрустація злегка відсвічувала у світлі смолоскипів. Власник топора ще спав безтямно на своєму спальному горищі, але жінки вже всі повставали — крутилися по хаті та прислужували.

— Який сьогодні буде день?

— Холодний, але дощ ущух.

— Дуже добре. Підготуй і осідлай мого коня. Виїжджаємо за годину. Ти вже поїв? Крастер подає до столу харч простий, але поживний.

«Не їстиму я Крастерового харчу»,— зненацька вирішив для себе Джон.

— Я поснідав з братами, мілорде,— Джон зігнав крука з Довгопазура. Птах перелетів Мормонту на плече, де зразу й наклав купу.

— Міг би наробити це на Джоні, а не приберігати для мене,— буркнув Старий Ведмідь. Крук каркнув.

Сем разом з Жиллі стояв позаду будинку, поряд з розбитою кролячою кліткою. Жиллі допомагала йому вдягнути плащ, та, побачивши Джона, втекла. Сем кинув на нього ображено-докірливий погляд.

— Я гадав, ти їй допоможеш.

— І чим саме? — різко озвався Джон.— Заберу з собою, загорнувши у твій плащ? Нам веліли не...

— Знаю,— винувато мовив Сем,— але вона така налякана! А я добре знаю, що таке страх. Я їй сказав...— він ковтнув.

— Що ти їй сказав? Що ми візьмемо її з собою?

Семове кругле обличчя побуряковіло.

— На зворотній дорозі,— він не дивився Джонові в очі.— В неї буде дитина.

— Семе, ти геть із глузду з’їхав? Може, ми цією дорогою навіть не вертатимемося. А якщо й так, невже гадаєш, що Старий Ведмідь дозволить тобі прихопити з собою одну з Крастерових жінок?

— Я думав... може, доти я щось вигадаю...

— У мене на