Битва королів - Джордж Мартін
— Мати завжди казала, що дощ корисний для врожаю,— з надією втрутився Грен.
— Ага, буде гарний врожай цвілі,— мовив Дайвен.— Одне тільки добре в такому дощі: митися не доводиться,— він поклацав дерев’яними зубами.
— Баквел знайшов Крастера,— повідомив Джон.
— А він його губив? — хихикнув Дайвен.— А ви, жеребчики, дивіться: і не наближайтеся до Крастерових жінок.
— Хочете їх усіх для себе, Дайвене? — посміхнувся Джон.
Дайвен знов поцокав зубами.
— Може, й так. У Крастера десять пальців і один прутень, тож більш як до одинадцятьох він рахувати не вміє. Зникнення парочки й не помітить.
— А скільки насправді в нього жінок? — поцікавився Грен.
— Більше, ніж ти за все життя матимеш, брате. Ну, це й не так важко, коли сам собі їх плодиш... А ось і твій звір, Сноу.
Поряд із Джоновим конем, високо задерши хвоста, біг Привид, здибивши шерсть проти дощу. Рухався він так безшумно, що Джон і певності не мав, коли він з’явився. Гренів кінь, занюхавши вовка, позадкував: і досі, хоч уже понад рік минув, у присутності деривовка коні хвилювалися.
— За мною, Привиде! — Джон спрямував коня до Крастерової фортеці.
Він не сподівався, що далеко за Стіною стоїть мурований замок, але уявляв насип, оточений частоколом, за яким ховається дерев’яна вежа. Натомість він побачив купу гною, свинарник, порожню кошару й мазаний будинок, який і будинком язик не повернеться назвати. Низький і довгий, він був склепаний з дерева й покритий дереном. Стояло це все на підвищенні, яке й пагорбом не назвеш, оточене канавою. Дощ вимив у захисному насипі ями, і схилами стікали брунатні рівчаки, зливаючись у бурхливий потік брудної води, який, огинаючи пагорб, біг на північ.
На південному заході Джон виявив відчинені ворота, обабіч яких стриміла на тичках пара звіриних морд: з одного боку — ведмідь, а з другого — баран. На ведмежій морді ще трималися залишки м’яса, зауважив Джон, проїжджаючи повз. За воротами пластуни Джармена Баквела й передові вояки Торена Смолвуда робили конов’язі й силкувалися встановити намети. До трьох свиноматок у хліву присмокталося ціле військо поросят. Неподалік якась дівчинка, гола під дощем, смикала в городі моркву, а двоє жінок прив’язували свиню на забій. Тварина тонко й тоскно верещала — нещасно, як людина. У відповідь забрехали хорти, завили й завалували попри Четові прокльони, і до них приєдналася парочка Крастерових собак. Побачивши Привида, частина собак розбіглася, а решта зачали з гавкотом і гарчанням кидатися на нього. Деривовк не звертав на них уваги, точно як і Джон.
«Ну, тридцятеро, може, і справді погріються й обсушаться,— подумав Джон, побачивши будинок.— Либонь, навіть п’ятдесятеро». Двохсот людей тут не розмістити, тож більшості доведеться лишатися надворі. Й де ці решта подінуться? Дощ перетворив половину двору на багнисті калюжі, в які ноги провалювалися по кісточки, а другу половину — на чваковину. Отож попереду ще одна гнітюча ніч.
Лорд-командувач довірив свого коня Стражденному Еду. Коли Джон зістрибнув на землю, він саме зчищав грязюку з копит.
— Лорд Мормонт у будинку,— оголосив він.— Велів тобі приєднатися до нього. Вовка ліпше лиши надворі, бо в нього такий голодний погляд, що зжере ще котрогось із Крастерових дітлахів — якщо його, звісно, подадуть гаряченьким. Ну ж бо, за коня я подбаю. Якщо всередині тепло й сухо, мені не розказуй, бо мене не запрошували,— він відбив з копита коня цілу брилу болота.— Тобі ця грязюка не нагадує гівно? Може, весь цей пагорб — з Крастерового гівна?
— Ну,— посміхнувся Джон,— подейкують, Крастер тут давно вже.
— Не втішив ти мене. Іди до Старого Ведмедя.
— Привиде, лишайся,— скомандував Джон. За двері у Крастеровій фортеці правила розрізана навпіл оленяча запона. Джон пірнув у проріз, пригинаючи голову попід низьким одвірком. Перед ним сюди ввійшло вже дві дюжини розвідницької старшини, стовпившись навколо кострища в земляній долівці; навколо їхніх чобіт уже понатікали калюжі. У будинку відгонило кіптявою, гноєм і мокрою псятиною. У повітрі висів дим, і все одно тут було якось вогко. У димовий отвір у стелі протікав дощ. Будинок складався з єдиної кімнати, на горищі якої була облаштована спальня, куди вела пара нетесаних драбин.
Джон пригадав, як він почувався того дня, коли виїхав зі Стіни: хвилювався як дівча, і водночас мріяв побачити загадки й дива, що ховалися за обрієм. «Ось тобі одне з див»,— сказав він собі, роздивляючись злиденний і смердючий будинок. Від ядучого диму сльозилися очі. «Шкода, що Пип з Жабою не бачать, що вони втратили».
Над багаттям сидів Крастер — у нього єдиного було крісло. Навіть лорду-командувачу Мормонту довелося всідатися на спільну лавицю разом з круком, який буркотів у нього на плечі. Позаду нього, поряд з Тореном Смолвудом у важкому нагруднику й облямованому соболем плащі покійного сера Джеремі, стояв Джармен Баквел, і з його кострубатої кольчуги та блискучої від води шкірянки крапала вода.
Крастерів потертий овечий кожух і пошитий зі шкур плащ невигідно вирізнялися на загальному тлі, однак тяжкий браслет у нього на широкому зап’ястку зблискував золотом. Дужий на вигляд, Крастер давно вже вступив у зиму свого життя, і його грива сивого волосся стрімко біліла. Широкий ніс і рот з опущеними кутиками надавали йому лютого вигляду, а одного вуха йому бракувало. «Це ж дикун». Джонові пригадалися казки старої Нан про варварський народ, що п’є кров з людських черепів. Але Крастер, здається, пив ріденьке жовтувате пиво з надщербленого кам’яного кухля. Мабуть, казок цих не чув.
— Я вже три роки не бачив Бенджена Старка,— розповідав він Мормонту.— І, якщо по щирості, не сумував за ним.
Між лавок скрадалося півдюжини чорних цуценят, а час від часу забрідали й свині; жінки в потертих оленячих шкірянках передавали роги з пивом, помішували вогонь у кострищі, кришили в казан моркву й цибулю.
— Минулого року він мав тут проїздити,— сказав Торен Смолвуд. З-за ноги йому виринув, принюхуючись, собака. Але Торен хвицьнув собаку, й той, заскавчавши, полетів геть.
— Бен шукав сера Веймара Ройса,— пояснив лорд Мормонт,— який пропав разом з Гаредом і юним Віллом.
— А, цих трьох я пригадую. Лордійчук був не старший за оцих цуценят. Погордував він спати під моїм дахом — отой ваш у соболевому плащі й чорній криці. Та мої жінки все’дно витріщалися на нього вологими очима, як корови,— він кинув зизим
