Битва королів - Джордж Мартін
— О! — Сем, схоже, не зрадів майбутній зустрічі з Крастером, навіть якщо вона відбудеться біля теплого вогню.
— Але тобі велено спершу поїсти. І висушити ноги.
Джон пішов збирати хмиз: розкопував опале листя, щоб добитися до сухої деревини, й відкидав шари промоклої глиці в пошуках трісок на розпал. І все одно на те, щоб викресати іскру, пішло бозна-скільки часу. Свого плаща Джон повісив на валун, щоб загородити вогонь від дощу, й таким чином вони з Семом опинились у маленькому затишному закапелку.
Поки Джон, стоячи навколішках, білував кролика, Сем стягнув чоботи.
— У мене вже, здається, мох між пальців проріс,— зажурено мовив він, ворушачи згаданими пальцями.— А от кролика смачно буде з’їсти. Я навіть не зважаю вже на кров і все таке,— він одвів погляд.— Ну, хіба що трошки...
Джон настромив тушку на рожен, поставив обабіч кострища два камені й повісив м’ясо між ними. Кріль був худоребрий, але запах від нього йшов королівський. Інші розвідники кидали на них заздрісні погляди. Навіть Привид принюхувався і поглядав на кроля голодними червоними очима, в яких танцювало полум’я.
— Ти вже свого з’їв,— нагадав йому Джон.
— А Крастер і справді такий варвар, як про нього розвідники кажуть? — запитав Сем. Кріль був трохи недопечений, але смакував чудово.— На що схожий його замок?
— На помийну яму з дахом і кострищем.
Джон розповів Семові про все, що бачив і чув у Крастеровій фортеці.
Коли він закінчив оповідь, уже посутеніло, а Сем облизував пальці.
— Смачно було, а тепер би я з’їв ягнячу ніжку. Цілу ногу, сам-один, і щоб вона була присмачена м’ятою, медом і гвоздикою. Ти тут ягнят не бачив?
— Кошара тут є, тільки без овець.
— То як він своїх хлопців годує?
— Жодних хлопців я тут не бачив. Лише Крастера, його жінок і кількоро малих дівчат. Цікаво, як йому вдається утримувати це місце. Ніяких оборонних споруд, лише брудна канава довкруж... А тобі вже час у будинок — карту малювати. Сам дорогу знайдеш?
— Якщо в багнюку не провалюся,— Сем заледве натягнув назад чоботи, прихопив перо й пергамент і, плечем відкинувши запинало, ступив у ніч, під дощ, який зразу заторохкотів йому по плащу й по капелюху.
Поклавши голову на лапи, Привид задрімав біля вогню. Джон, радіючи теплу, розтягнувся поряд з ним. Йому було холодно й мокро, але вже не так холодно й мокро, як перед тим. «Може, сьогодні Старий Ведмідь дізнається щось таке, що приведе нас до дядька Бенджена».
Пробудившись, він побачив, що з його вуст у холодне ранкове повітря зривається пара. Він ворухнувся — всі кості боліли. Привид утік, а багаття догоріло. Джон потягнувся, щоб відкинути плащ, якого повісив на валун, але тканина замерзла і задерев’яніла. Пролізши попід запиналом, Джон зіп’явся на рівні ноги у кришталевому лісі.
Блідо-рожевий світанок іскрився на гіллі, листі й камінні. Кожна травинка була наче зі смарагду вирізьблена, кожна краплина води перетворилася на діамант. І квіти, і гриби мов у скло вдягнулися. Навіть брудні коричневі калюжі заблищали. Крізь мерехтливу зелень прозирали намети чорних братів, покриті тонкою крижаною глазур’ю.
«А ось і обіцяна магія за Стіною». Джон пригадав сестер — либонь, тому, що вони йому наснилися. Санса назвала б це дивом і просльозилася, а от Арія зі сміхом і вереском вибігла б у ліс, щоб помацати все руками.
— Лорде Сноу,— долинув чийсь голос. Джон озирнувся.
На валуні, який дав йому вночі притулок, сиділа навпочіпки кролівниця, загорнута в чорний плащ — такий широкий, що вона в ньому потопала. «Це Семів плащ,— одразу здогадався Джон.— А чого це вона в Семовому плащі?»
— Товстун сказав, де вас шукати, мілорде,— мовила дівчина.
— Ми з’їли кроля, якщо ти тут через нього.
Від цього зізнання йому стало чомусь соромно.
— Старий лорд Ворон, отой, з балакучим птахом, він подарував Крастеру арбалет, вартий сотню кролів,— вона обхопила руками круглий животик.— А це правда, мілорде? Ви — брат короля?
— Зведенюк,— зізнався Джон.— Я — байстрюк Неда Старка. Мій брат Роб — король на Півночі... А ти чого прийшла?
— Товстун, отой Сем, сказав іти до вас. І дав мені плаща, щоб я не вирізнялася.
— А Крастер не розгнівається?
— Батько вчора ввечері перепив вина лорда Ворона. І спатиме весь день,— часто й нервово дихала дівчина, випускаючи хмарки пари в морозне повітря.— Кажуть, король чинить правосуддя й захищає слабких,— вона почала незграбно злазити з валуна, але той був слизький від криги, і її нога ковзнула. Джон устиг підхопити дівчину, поки не впала, й допоміг спуститися на землю. Крастерова жінка опустилася навколішки на примерзлу землю.— Мілорде, благаю...
— Ні про що мене не благай. Повертайся в будинок, тобі тут не можна бути. Нам заборонили розмовляти з Крастеровими жінками.
— Вам не треба зі мною розмовляти, мілорде. Просто заберіть мене з собою, коли поїдете, я більшого не прошу.
«Вона більшого не просить,— подумав Джон.— Так наче це дрібничка».
— Я... я буду вам за жінку, якщо схочете. У батька їх уже дев’ятнадцять, на одну більше, на одну менше...
— Чорні брати дають обітницю не брати жінок, хіба не знаєш? І, крім того, ми ж гості в домі твого батька.
— Не ви,— сказала вона.— Я все бачила. Ви за його стільницею не їли й біля його вогню не спали. Своїм гостеправом ви не користувалися, тож нічим йому не зобов’язані. А я мушу тікати — заради дитини.
— Я навіть імені твого не знаю.
— Він назвав мене Жиллі. На честь жимолості.
— Гарно...— Джонові пригадалося, як його вчила Санса: кажи так щоразу, коли дівчина представиться. Дівчині він допомогти не міг, та, може, його люб’язність утішить її.— Ти Крастера боїшся, Жиллі?
— Це не через мене, а через дитину. Якби народилася дівчинка — нічого страшного, трохи підросте — й він візьме її собі за жону. Та Нелла каже, що народиться хлопчик, а вона розуміється на цьому — в самої їх було шестеро. Хлопчиків він підносить богам. Робить це, коли приходить білий холод, а він останнім часом почастішав. Тому й овець почав підносити, хоча любить баранину. От тільки всі вівці вже закінчилися. Далі підуть собаки, а потім...— опустивши очі, вона погладила себе
