Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Сашка підняла здивовані очі.

— Не брешу. Розумію, це звучить дивно. Але це правда.

«Або частина правди», — додала вона про себе.

Мама замислилася, начебто щось про себе прораховуючи.

— Коли попоїси, піди, будь ласка, по молоко.

— Ага. — Сашка, насилу приховуючи полегкість, повернула на блюдце змучений бутерброд. — Зараз.

* * *

Коли вона повернулася, брат уже не спав — лежав на спині, уважно розглядаючи карусельних конячок, що пливли в повітрі над ліжечком. Мама прибрала на кухні й тепер водила праскою по дошці. Над блакитною дитячою сорочкою підіймалася пара.

— Я поїду з тобою.

— Що?! — Сашка ледь не впустила сумку з покупками.

— Я поїду з тобою. Валя днів зо два посидить із малим.

— Зараз… час відпусток, в інституті нікого нема.

— А з ким ти збираєшся додатково займатися?

— З викладачем… Ма, стривай, ти перевірятимеш, де я живу, з ким спілкуюся, як поводжуся?!

— Я хочу на власні очі побачити, хто тебе вчить і що там відбувається.

— Звичайний… навчальний процес.

Мама похитала головою.

— Ні. Ти щось приховуєш.

Праска люто, мов танк, чавила сорочечку на дошці. Мама водила й водила по тому самому, давно випрасованому місцю.

— Спершу я не хотіла принижувати тебе надмірним піклуванням: початок самостійного життя, друзі, подруги, хлопчики… Потім мені стало, чесно кажучи, не до того. Потім… Сашко, тебе залякали так, що ти боїшся сказати?

— У чому я повинна зізнаватися?

— Секта? Молитеся ви там комусь, чи що?

— Та нічого подібного!

— Я їду в Торпу, — залізним голосом сказала мама. — Я їду, і… якщо знадобиться, я всіх поставлю на вуха. Міліцію, прокуратуру. Я з’ясую, і вони не викрутяться, коли що не так!

Півтора року тому у відповідь на такі слова Сашка заридала б і кинулася мамі на шию. І просила, благала б приїхати в Торпу, визволити, врятувати. І щиро повірила б, що її розлючена мама має владу навіть над Фаритом Коженниковим.

— Запізно.

— Що?!

— Мамо, я не хочу нічого змінювати. І я не допущу, щоб ти втручалася.

— Як?!

Мама випустила праску. Вона залишилася на дошці, з-під залізної підошви з шипінням валила пара.

— Виходить, там дійсно секта?

— Ні. Я не хочу нічого змінювати.

— Ти обіцяла повернутися!

— Я не обіцяла.

— Що вони з тобою зробили?

— Нічого.

— Я напишу заяву в міліцію. Сьогодні ж.

— Про що? Я повнолітня.

— Тебе отруїли? Загіпнотизували? Кругова порука?

— Ма, це тривало два роки. Ти нічого не помічала?!

Мама відступила.

Щойно вона готова була наступати, боротися, відстоювати. Тепер її начебто вдарили палицею по голові.

— Два роки, — жорстко повторила Сашка. — Уже нічого не можна повернути.

Мама дивилася на неї, ніби крізь мокре скло. Начебто обриси Сашчиного обличчя коливалися перед нею, обпливали й згладжувалися.

З-під підошви праски валив тепер чорний дим. Сашка із зусиллям відклеїла праску від дошки — на блакитній дитячій сорочечці залишилася палена мітка.

— У тебе вже нове життя, — безжально провадила Сашка. — Новий чоловік, нова дитина, нове щастя. І в мене теж інше життя. Я не збираюся йти назавжди, але тобі не варто нічого мені нав’язувати. Не намагайся з’ясовувати, що там, у Торпі. Там усе гаразд, можеш мені повірити.

У кімнаті заплакала дитина. Напевне, Сашка говорила надто голосно. Мама здригнулася, але й далі дивилася на неї.

— Мені шкода, що так вийшло, — сказала Сашка, дивлячись на пропалену пляму на сорочці. — Але вороття нема. Пробач.

* * *

— Дівчино! Торпа за п’ятнадцять хвилин!

— Так, дякую. Я не сплю.

Вона ще ніколи не поверталася в Торпу так зарані влітку. Ніч стояла задушлива, безвітряна. Поїзд поїхав. Сашка десять метрів пройшла пероном і опинилася по коліна в тумані.

Прокидалися птахи. Автобус прибув вчасно.

Зеленіли липи на вулиці Сакко і Ванцетті.

Сашка витягла валізу на третій поверх, відімкнула двері своєї квартири. Поставила валізу біля входу.

Набрала води в порцелянову чашку, полила в’юнок у квітковому ящику за вікном.

Лягла на ліжко, простяглася і зрозуміла, що повернулася додому. Що темна тінь, яка кружляла над містом, станула. І вона, Сашка, знову залишається в єдиному примірнику.

* * *

— Здрастуйте, третьокурсники.

Першого вересня в Торпі завжди сонячно. Утретє група «А» зустрічає новий навчальний рік, і втретє за вікнами першої аудиторії літо, яке ніби повернулося, зелені липи, темні тіні на бруківці, спека та пилюга.

Портнов залишався вірним собі — м’ята ковбойка, старі джинси, пряме біляве волосся забране у «хвіст». Окуляри, довгі та вузькі, ніби леза, сконструйовані так, щоб зручно було дивитися поверх скелець.

— Гольдман Юлія.

— Є.

— Бочкова Ганна.

— Є.

Назвавши прізвище й почувши відповідь, Портнов робив малесеньку паузу. Іноді йому вистачало секунди, щоб обдарувати студента багатозначним поглядом. Іноді погляд тривав три, навіть чотири секунди.

— Бірюков Дмитро.

— Тут.

Десь у актовій залі слухали «Гаудеамус» перелякані першокурсники. Гуртожиток, наново заселений, пах фарбою і свіжим тиньком.

— Ковтун Ігор.

— Є.

— Коженников Костянтин.

— Є.

Костя сидів поряд із дружиною. Гладко виголений, аскетично худий, трохи сутулий. У Сашки тьохнуло серце, коли він увійшов до аудиторії. Вони привіталися так, ніби розлучилися вчора, й більше не сказали одне одному жодного слова.

— Коротков Андрій.

— Є.

— М’ясковський Денис.

— Тут! — Денис посміхався. Ейфорія, що охопила його після складеного Стерхові заліку, поклала кінець тривалій депресії. Сашка відзначила, що він засмаг, за столом сидить, вільно розкинувшись, закинувши ногу на ногу, й зважаючи на все, нічого не боїться.

— Онищенко Лариса.

— Я.

— Павленко Єлизавета.

— Є.

У чорній футболці й чорних джинсах, без краплі косметики на обличчі, Ліза була схожа на монохромну фотографію. Гладеньке біляве волосся здавалося приклеєним до голови.

— Монастирський дизайн, — сказав Портнов. — Бракує клобука.

Ліза нічого не відповіла.

— Самохіна Олександра.

— Я.

Вони дивилися одне на одного секунд п’ять: Портнов поверх окулярів, Сашка — прямо. Портнов відвернувся перший.

— Топорко Євгенія.

— Є!

Женя знову погладшала, риси її обличчя, як здалося Сашці, погрубшали. Вона водила олівцем по чистій сторінці зошита, ніби не зважуючись підняти очі на викладача.

— Дуже добре. — Портнов відкинувся на спинку стільця. — Я всіх вас вітаю з початком третього року навчання. У цьому семестрі ми впритул наблизимося до вивчення Мови як багаторівневої системи зусиль, що змінюють світ або утримують його від змін.

Група «А» третього курсу здавалася садом каменів. Ніхто не ворушився. Ніхто, здається, навіть не кліпав.

— Стартовий пістолет вистрілив, відома дата перевідного іспиту — тринадцяте січня. На ньому кожен із вас отримає можливість застосувати знання, набуті за два з половиною роки, й продемонструвати практичні вміння, вибудувані на цьому підмурівку. Якщо ви