Vita Nostra - Марина та Сергій Дяченко

Вона прикусила язика цього разу дуже відчутно.

— Коли це — взимку? — запитала мама. — Ти ж на зиму там не залишишся, ти переведешся з Торпи?

— Ну, звісно, — швидко сказала Сашка. — Тобто… Це ж іще обговорюється, чи не так? Мене можуть не зарахувати тут або… ще щось.

— Я думав, це вирішено, — сказав Валентин.

— Так, але завжди бувають випадковості. Мало що може статися, — Сашка в замішанні розчавила ложечкою шматок торта на блюдці. — Раптом якійсь шишці захочеться перевести на третій курс свого родича, наприклад. А мені не залишиться місця. Це ж не так легко все відбувається?

Мама мовчала.

— Ти не хочеш їхати з Торпи? — вкрадливо запитав Валентин.

— Ну… — Сашка судомно проковтнула розчавлений шматочок. Невчасно виникла ця розмови, так хотілося посидіти спокійно, не думаючи про сумне, а пояснення відтягти на потім…

— Ну… взагалі… мені в Торпі краще. Стосунки склалися з товаришами… і з викладачами. Неформальні. Підвищена стипендія… Я вже мовчу про квартиру… Ну, загалом там я зірка, а тут буду собачий хвіст.

Мама мовчала. Сашка не зважувалася підняти очі.

— Ти не перебільшуєш? — запитав Валентин.

— Ні. —Сашка провела пальцем по краєчку чашки. — Я, звичайно, сумую, хочеться жити з вами. Але я звикла за два роки… А навчання є навчання. Мені вже дев’ятнадцять. Шкода все починати спочатку.

— У тебе там хлопчик? — Валентин підбадьорливо посміхнувся.

Сашка завагалася. Випадала зручна можливість збрехати. Любов — це те, в що вони повірять.

— Ну… Як би вам точніше сказати. Взагалі, так…

— А як, ти казала, називається твоя спеціальність? — Валентин скоса глянув на маму.

— Викладач філософії, — цю неправду Сашка придумала заздалегідь. — І теорії культури. У коледжах. У середніх спеціальних… закладах.

— Хіба ти цього хотіла?

— А що? Нормальна спеціальність. А ще, може, мене залишать у аспірантурі. — Сашка намагалася тепер говорити недбало й водночас упевнено.

На кухні запала тиша. Така, що можна було почути шерех пухирців, які підіймалися в келихах із недопитим шампанським.

— Зрозуміло, — глухо сказала мама. — Добраніч, я лягаю.

Вона встала, вийшла з кімнати. Сашка сиділа, дивлячись на недоїдений торт.

* * *

Вона розплющила очі. Мама стояла в дверях її кімнати нерухомо й мовчки.

— Мамо?!

— Тс-с-с… Я тебе збудила?

— Ні, — сказала Сашка автоматично. — Що трапилося?

Мама зробила крок. І ще один — короткий. Начебто не зважуючись підійти.

— Нічого не трапилося… Я вставала… Не хотіла тебе будити. Спи.

Вона повернулася, щоб піти. Знову зупинилася в дверях.

— Мені тут приснилося… Пам’ятаєш, як ми каталися на човні?

— На якому човні? — Сашка підвелася на лікті.

— На човні по озеру… Не пам’ятаєш? Були такі весла, яскраво-жовті, пластмасові…

— Ні. Котра година?

— Пів на першу. Ти й не можеш пам’ятати, тобі було рочків зо три… Усе, спи, я йду.

І вона вийшла, причинивши двері.

Сашка перевернулася на слину. На човні… Вона чудово пам’ятала себе в три роки, пам’ятала шафки в дитячому садку, карусель у парку…

Човна не було.

Напевне, мамі справді наснилося.

* * *

О пів на третю ночі, так і не заснувши, Сашка навшпиньки прокралася на балкон. Пробралася між полотнищами напинал і пелюшок, що вже підсихали. Зупинилася на свіжому вітрі. Перегнулась через поруччя, нахилилася вниз.

Їй залишилося два дні вдома, але мама ще про це не знала.

Сашці дуже хотілось увійти до неї в кімнату, обійняти маму й заплакати. Так схотілося, що вона навіть зробила крок.

А потім зупинилася.

Подивилася вниз. Легко перекинулась через поруччя балкона й сіла, звісивши ноги вниз. Рожевий телефон залишився в кімнаті, на килимі поруч із ліжком, і Сашка знала, що не зістрибне, не полетить, не підніметься над містом… Хоча ніч була тепла, від землі підіймалися висхідні потоки… А там, нагорі — вона знала — повітря куди чистіше й свіжіше, ніж отут, на балконі.

Їй було шкода мами. Загалом начхати на Валентина, та й навряд чи він так уже засмутився через Сашчине рішення… А мами було так шкода, що Сашка не могла дихати. Боліли ребра.

Вона прикрила очі. Ні, не полетить, не спокуситься. Але хіба їй заборонено відпустити в політ свою маленьку проекцію? Відображення Сашки Самохіної в дзеркалі серпневої ночі?

Вона не встигла вирішити, чи це заборонено. Все сталося саме по собі. Вона сиділа, вчепившись у поруччя балкона, й вона ж підіймалася дедалі вище над вербами. Вулиця тяглася жовтою лінійкою, ліхтарі горіли через один. Вікнами розчинялися рекламні щити, яскраво, навіть різко освітлені. Сашчина тінь лягла в дрейф, повільно виписуючи в небі коло за колом.

«Я сиджу на балконі й не літаю. Нічого не виявляю і не читаю заборонених книг. Не слухаю зайвих треків. Я нічого не порушую…»

Унизу темною плямою лежав парк. Від нього підіймався дух трави й свіжості — Сашка відчувала його роздутими ніздрями. Пригальмувала, бажаючи довше залишатися в цьому потоці: сморід розігрітого асфальту й застояних вихлопних газів душив її, звиклу до чистого повітря Торпи.

Серпень. Море зірок. Тьмяне, припорошене пилом місто внизу. Одна з численних тіней вічного Міста, що вмирає та відроджується щосекунди. Сашчина тінь кружляла й кружляла, а сама вона сиділа на балконі, начебто загіпнотизована світлом далеких вогнів.

Вона — Слово; вона дієслово в наказовому способі… Ще ні… ще людина… Але чому тоді літає?!

Посмішка маленького Валечки.

Він теж слово. Мама промовляє ласкаво: «Сонечко…»

А хтось каже: «Дурень, сволота, нетяма!»

І буде так.

А хтось каже: «Вставай! Уже пів на восьму!»

А хтось каже: «Йди».

Бувають слова — полова, сміття, вони перетворюються на ніщо, тільки-но пролунають. Інші відкидають тіні, потворні й жалюгідні, а іноді прекрасні й могутні, здатні врятувати все, що гине. Але тільки деякі з цих слів стають людьми й теж вимовляють слова. І в кожного на світі є шанс зустріти того, кого він сам колись назвав уголос…

Починався світанок.

Сашка сиділа на поруччі балкона, мов папуга на жердці, й дивилася просто перед собою нерухомими очима.

* * *

— Коли ти думаєш бути в Торпі?

— У мене завтра ввечері поїзд.

Відповідь вирвалася з підозрілою легкістю. Здається, Сашчина тінь досі ширяла над містом і парком, у той час як сама вона сиділа на кухні, намазуючи маслом скибку білого хліба.

— Як… завтра ввечері?!

У мами було саме таке обличчя, яке Сашка боялася побачити вчора.

— І ти заздалегідь взяла квитка… На завтра?!

Сашка втирала масло в гладенький пшеничний зріз, вирівнювала й знову втирала.

— У мене додаткові заняття, влітку теж. Навіть на канікулах.