Темні уми - Олександра Бракен

«А тобі добре?» — хотіла спитати я. Я впізнала цей згорьований погляд, що був майже ідентичний тому, коли він розповідав про свій табір.

— Про що ти замислився?

— Я розмірковував, як дивно, що ми знаємо одне одного якихось два тижні, але мені здається, що я знаю тебе набагато довше, — мовив він. — І мене засмучує думка про те, що якісь частинки тебе я знаю добре, а про інше… Я навіть не знаю, яким було твоє життя, перш ніж ти потрапила в табір.

Що я могла розповісти йому? Як я могла зізнатися йому, що накоїла з батьками та Сем, щоби не злякати його безповоротно?

— Це місце, де нам не потрібно брехати, — показуючи рукою, промовив він. — Чи це не ти, бува, сказала це?

— І ти запам’ятав?

— Звісно, запам’ятав, — відповів він. — І я досі сподіваюся, що це взаємно. Що коли я запитаю тебе, чому ти не хочеш повертатися до батьків, ти скажеш мені правду, чи якщо я запитаю, яким насправді був Термонд, ти більше не обманюватимеш. Але потім я зрозумів, що це не чесно, бо я не надто хочу розповідати про свою родину. Це немов… ті….

Я, повернувшись, глянула на нього, чекаючи, поки він збереться з думками.

— … навіть не знаю, чи зможу це пояснити, — сказав він. — Це важко передати словами. Всі ті речі — ті спогади — вони мої, розумієш? Табір їх у мене не відібрав, коли я прийшов туди, тож я не мушу про них розповідати, якщо не хочу. Мабуть, це дурня.

— Не дурня, — відповіла я. — Аж ніяк не дурня.

— Я справді хочу поговорити з тобою про все. Про все. Але гадки не маю, як розповісти тобі про Каледонію, — промовив він. — Гадки не маю, що тобі розповісти, щоби ти не зненавиділа мене. Я був дурнем, і я розгублений, і мене пече сором, я знаю — знаю, — що Чарлз і Зу звинувачують мене у тому, що сталося. І також знаю, що Коул вже розповів усе мамі, а вона — Гаррі, і через цю думку мені зле.

— Ти вчинив так, як вважав за потрібне, — промовила я. — Я переконана, що вони розуміють.

Він похитав головою, важко зглитнувши. Іншою рукою я дотягнулась і забрала пасмо волосся з його очей. Те, як він повернувся до мене обличчям, заплющуючись і нахиливши набік голову, додало мені сміливості, щоби повторити цей рух. Мої руки пройшлися вздовж його волосся, дійшовши аж до пасем за вухами.

— І що ти зараз робитимеш? — запитала я.

— Треба будити решту, — сказав він. — Ми повинні вирушати. Пішки.

Моя рука завмерла, але я збагнула, що він уже вирішив.

— А чому такий поспіх? — запитала я невимушено.

Там, у правому кутику рота, де рубець торкався його губ, з’явилася ледве помітна посмішка.

— Я думаю, що можна ще дати їм трохи подрімати, принаймні ще кілька годин.

— А потім?

— А потім рушимо в дорогу.

Дві години пролетіли на змиг ока. Мабуть, якоїсь миті ми обоє поснули, бо коли я розплющила очі, то дощові краплі на склі зменшились, а на лісовий настил пробилося кілька промінців ранкового сонця.

Я почала соватися, і Лаям теж. Певний час ми мовчали, тільки те й роблячи, що розминаючи потерплі м’язи і руки-ноги. Коли нарешті настала мить відпускати його руку, я відчула ззовні перший подув прохолодного повітря.

— Прокидаймося, командо, — скомандував він. У нього хруснуло в плечі, коли він ляснув Чабса по коліні. — Час наздоганяти чортів день.

Не минуло і години, як ми вже стояли навпроти чорного мінівена, спостерігаючи, як Зу востаннє зазирає під сидіння. Я застібнула свою картату сорочку до самої шиї, намотавши тричі навколо неї шалик, — але не тому що аж так змерзла, а через те що шалик приховував червонувату пляму, що ширилась спереду, непокоячи мене.

— Ой, — нахилившись, Лаям із сумним виразом на обличчі витягнув з-під комірця моє волосся. — Може, щось моє вдягнеш?

Усміхнувшись, я застібнула на ньому його пальто. Чоло в мене досі було набрякле на дотик, а шви — страшні, як смертний гріх, але я почувалася краще:

— Хіба так погано?

— Страшніше за «Зловісних мерців 2».

Нахилившись, Лаям додав дещо зі свого одягу в мій заплічник. У його руці щось зачервоніло.

— Зелена, у мене заледве серце не зупинилося.

— Тобі вже не можна називати її Зеленою, — зазначив Чабс. Він саме болісно вирішував, які книги взяти із собою, а які — залишити, і, як видавалось, вирішив забрати «Небезпечну мандрівку», «Серце — самотній мисливець» та книжечку, назву якої я ніколи не чула: «Говардс енд». Залишено: «Шпигун, котрий повернувся додому» та «Галас і лють», які Чабс часто називав «чтивом для хропіння, або просто вбийте мене».

— Саме так, — підтвердила я. — Більше ніякої Зеленої…