Темні уми - Олександра Бракен
Лаям підвівся і вже майже дістався узбіччя дороги — і тільки в цю мить я змогла, дотягнувшись, смикнути його за лікоть.
— Що це ти надумав? — перекрикувала я крапотіння дощу по сріблястому, вкритому ряботинням трейлері, який тягнула за собою фура.
— Водій…
Потребував допомоги, звісно. Я розуміла це й, може, поводилась бездушно та жахливо, але я не збиралась дозволяти Лаямові надавати цю допомогу. Вантажівки безпричинно набік не перевертаються. Або там ще одна машина з водієм, якого ми не бачимо, або…
Або між вигуками та нещастям є зв’язок.
Ми з Лаямом досі стояли на видноті, коли з-за дерев навпроти висипали постаті в чорному — від чорних балаклав, напнутих на обличчя, до чорних черевиків. Між нами простягалося ціле шосе, але вже самого їхнього вигляду було достатньо, аби я схопилась за Лаямову руку, стискаючи її доти, доки не впевнилася, що на ній залишиться незнищимий відбиток моїх пальців.
Постатей у чорному було щонайменше дві дюжини; вони рухалися натреновано легко і в унісон. Навдивовижу, але, спостерігаючи за тим, як вони сипнули на шлях та поділяються на дві групи — одна прямувала до кабіни вантажівки, а інша назад, звідки виливався вміст ящиків, що їх перевозили у фурі, — мені спала на думку футбольна команда перед матчем. Четвірка, яку відправили до кабіни, злізши на неї, рвучко розчинила дверцята. Водія, котрий щось волав незрозумілою мені мовою, витягнули на землю.
Одна із постатей у чорному — чолов’яга із плечима завширшки як штат Канзас, видобув із-за пояса ніж і, просигналізувавши іншим тримати водія обличчям до землі, притиснув срібне лезо до його долоні.
Я почула крик, але навіть не усвідомила, що то викрикнула я, допоки той самий чорний монстр не посунув на нас. Лаям підскочив, побачивши з десяток гвинтівок, що повернулись дулами в наш бік. Перша куля просвистіла, заледве не зачепивши Лаяму вухо. Забракло навіть часу на те, щоб розвернутись і втікати. Стрільба припинилася, а натомість три постаті, кинувшись уперед, прокричали: «Навколішки!» та «Головою до землі!»
Я вже хотіла було втікати. Мабуть, Лаям це відчув, позаяк, вчепившись мені в плече, силоміць нагнув мене, притиснувши обличчям до холодного та шорсткого асфальту. Дощ знову посилився, заливаючи мені вухо, ніс, рот, поки я щосили стримувала у собі ще один крик.
— Ми не озброєні! — почула я гучний голос Лаяма. — Спокійно — спокійно!
— Припини, недоумку, — прошипів хтось.
Я була уже добре знайома із тим відчуттям, коли до твоєї шкіри притискають дуло гвинтівки. Хай хто робив це цього разу, він без докорів сумління притиснув мені спину коліном, налігши ще й усією своєю вагою. Холодний метал гвинтівки торкався моєї щоки, а потім я відчула, як хтось, провівши рукою по моєму волоссі, рвучко крутнув мої коси. Саме у цю мить я, забувши про біль, здійняла руку, намагаючись вивернутися всім тілом так, аби схопити того, хто мене тримає. Я не була безсилою — ми тут помирати не збираємось.
— Не ці! — почула я слова Лаяма. Він благав: — Будь ласка!
— Ой-йо-йой, не хочеш, щоби твої безцінні папірці змокли? — Той самий голос, що й перше. — А, може, більше потурбуєшся про себе та своє дівчисько, га? Га?
Він верещав, як діджей, накачаний надлишком амфітамінів та адреналіну.
Хтось наступив мені черевиком на руку, якою я намагалась дотягнутися до шкіри нападника. Я притлумлено скрикнула, жалкуючи, що не можу повернути голови і глянути, чому Лаям теж закричав.
— Доктор Чарлз Мерівезер, — гучно проказав голос. — 2775, Арлінґтон Коурт, Александрія, Вірджинія, Джордж Філдс…
Листи.
— Припиніть, — сказав Лаям. — Ми нічого не накоїли — ми нічого не бачили, тільки…
— Чарлз Мерівезер? — перепитав інший голос. Теж чоловічий, але з сильним південним акцентом. Я майже не розчула його через дощ. — Джордж Філдс — це Джек Філдс?
— Так! — Лаям збагнув на секунду раніше, ніж я. Це була банда, це були хлопчаки. — Так, ми Псі, будь ласка, ми такі самі Псі, як і ви!
— Лі? Лаям Стюарт? — Почулося часте човгання чиїхось підошов.
— Майку? Це ти? — Це вже голос Лаяма.
— О Боже… відпустіть, відпустіть! — Від мого обличчя прибрали гвинтівку, втім, не припинивши притискати до землі. — Я знаю його — це Лаям Стюарт! Гаєсе, заберися від нього!
— Він бачив, а ти ж знаєш правила!
— Святий Ісусе, чи ти оглух? — проревів Майк. — Правила застосовуються до дорослих, а це діти, йолопе!
Гадки не маю, чи то Лаямові нарешті вдалося скинути його із себе, чи то Майкові слова зробили своє, але я відчула, як поруч підводиться Лаям, і розплющила очі саме тоді, коли він уже штурхав плечем чорну постать, що стояла на мені. Я вдихнула повні груди повітря.
— Ти в нормі? — запитав Лаям. Він притулив долоні мені до обох щік. — Рубі, глянь на мене, з тобою все гаразд?
Я схопила
