Темні уми - Олександра Бракен
Я відчула, як він важко опустив мені долоню на шию, але ще довго не міг зібратися з думками.
— Може, для нас нічого ніколи і не зміниться, — зрештою промовив він. — Але хіба ж тобі не цікаво жити з надією, що все-таки щось колись зміниться?
Не знаю, чи це дим від багаття мене заспокоїв, чи раптове повернення Зу, котра ходила до сусіднього кемпінга, щоби перевірити, чи не живе там хтось. Коли вона обійняла мене за стан, хлопці почали добувати з Бетті залишки харчів.
— Так от як ти знайшла розгадку! — мовив Лаям. — Ти побачила її у спогаді?
Я кивнула.
— Не так уже й вражає, га?
— Ні, ні. Я не те мав на увазі, — швидко запевнив Лаям. — Я просто намагався уявити, що там коїться у голові того хлопця, але найоптимістичніше, що мені спало на гадку, — трясовина з алігаторами. Мабуть, страшне видовище.
— Не так страшно, як прослизнути у голову комусь, хто тобі дійсно подобається, — зізналась я.
— А ти пробувала? — запитав Чабс десь аж через десять хвилин мовчання. Лаям тим часом перевіряв, чи можна ключами від Бетті відкрити кришки в жерстянках з фруктами та супом.
— Що пробувала?
— Чи ти колись бувала у наших головах? — договорив він.
Те, як він спитав, нагадало мені тон дитини, яка допитується, чим закінчилася казка, яку читали на ніч. З нетерпінням. Дивно, але у всіх моїх жахіттях про те, як вони дізнаються правду, я уявляла, що найгірше сприйме це Чабс.
— Певна річ, вона у наших головах, — мовив Лаям, щосили намагаючись відкрити кришки. — Рубі тепер одна із нас.
— Я не про те, — сказав роздратовано Чабс. — Я просто хочу дізнатись, як воно діє. Я ще ніколи не зустрічав нікого з Помаранчевих. У нас в Каледонії не було жодного.
— Мабуть, тому що уряд усіх їх знищив, — сказала я, опускаючи руки на коліна. — Так з ними вчинили у Термонді.
Лаям стривожено підвів очі.
— Ти про що?
— Перші два чи три роки у нас були всі кольори, навіть Червоні та Помаранчеві, — пояснила я, — але… ніхто насправді не знає, чому чи як це трапилось. Дехто вважав, що їх перевезли через спричинювані ними проблеми, але ходили чутки, що їх перевезли у новий табір, щоби проводити там над ними досліди. Якось уранці ми прокинулись, а жодного Червоного, Жовтого та Помаранчевого вже нема… І замислюватись про це зараз мені так само страшно, як і тоді.
— А що ж ти? — спитав Чабс. — Як ти уникла цієї долі?
— Я вдавала Зелену з самого початку, — мовила я. — Я помітила, як ССПівці боялися Помаранчевих, тому вплинула на науковця, котрий проводив класифікаційний тест. — Далі говорити було дуже складно. — Ці діти… вони були такі неспокійні, розумієте? Може, вони були такими і раніше, чи, може, вони ненавиділи себе за свої здібності, але вони робили страшні речі.
— Які, наприклад? — не вгамовувався Чабс.
Боже, та я навіть розповідати про це не могла. Я фізично про це не могла говорити. Тут ішлося не про сотні забавлянь із мізками ССПівців. Я ніяк не могла розповісти про те, як нам доводилось драїти підлогу в Їдальні після того, як один Помаранчевий наказав ССПівцю йти вперед і розстрілювати всіх солдатів, яких перестріне. У мене вивертало нутрощі, я відчувала на язиці металево-гіркий присмак крові. Відчувала її запах. Я згадала, як болісно доводилось виколупувати її з-під нігтів, куди вона позабивалась.
Чабс відкрив було рота, але Лаям застережливо підняв руку.
— Я знала, що повинна себе захистити.
І, відверто кажучи, ще й тому, що я боялась Помаранчевих. Щось із ними було не те. З нами. Мабуть, через постійний неспокій — потік чужих почуттів і думок. З часом вчишся деякі з них блокувати, вибудовуючи тонкий перестінок між твоїм розумом і чужим, але це вже після того, як чужі отруйні думки просочилися у твій мозок, забруднивши його. Дехто так багато часу проводив поза власним розумом, що після повернення до себе вже був неспроможний нормально поводитись.
— Отже, тепер розумієш, — нарешті підсумувала я, — як ви схибили, дозволивши мені залишитися.
Зу похитала головою, бо така заява її спантеличила. Чабс тер очі, ховаючи їхній вираз. Тільки Лаям охоче подивився мені у вічі. І в його очах не було ні огиди, ні страху, ні жодної з тисяч відразливих емоцій, відчувати які він мав право, — в його очах було лише розуміння.
— А тепер уяви, люба, де би ми були зараз, якби не ти, — промовив він тихо, — і, може, тоді зрозумієш, як нам пощастило.
20
Тієї
