Темні уми - Олександра Бракен

— Ти нам потрібна. — Він погладив рукою моє волосся. — Ти була потрібна нам учора, потрібна сьогодні, й ми потребуватимемо тебе завтра. І ти ніяк цьому не зарадиш. Якщо ти налякана й не розумієш своїх божевільних здібностей, ми допоможемо тобі, але навіть не думай, хай на однісіньку мить, що ми отак просто могли би тебе залишити.

Він почекав, поки я гляну йому просто у вічі, а потім продовжив:

— Це тому ти так поводилася, коли я сказав, що Невловимий Хлопець, можливо, є Помаранчевим? Це тому ти хочеш його знайти, чи ти просто прагнеш погостювати у бабусі? Бо хоч так, хоч сяк, а ми, люба, довеземо тебе туди.

— Усе разом, — відповіла я. Хіба це так вже погано хотіти й того, й іншого?

Я вже не плакала, але відчувала, що у легенях поколює, вони наче набрякли, а вдихнути хоч грам повітря потребувало завеликих зусиль. Не знаю, чому мій мозок досі перебував у такому стані, але я намагалась про це не розмірковувати. Лаям із Чабсом взяли мене попід руки і, допомігши піднятися, витягнули з машини та підвели до потріскуючого багаття.

— Де ми? — нарешті запитала я.

— Сподіваюся, що десь між Північною Каліфорнією та заказником Ґрейт Дісмал Свомп, — відповів Лаям, досі не забравши руку з моєї спини, а тепер ще й колами тручи нею. — Південно-східна Вірджинія. Оскільки ти прокинулась, піду пошукаю Зу. А ви двоє побудете тут, гаразд?

Чабс кивнув. Ми мовчки дивились йому вслід, а тоді він повернувся до мене.

— Рубі, — проказав він абсолютно серйозним тоном. — А скажи-но мені, хто зараз президент?

Я кліпнула.

— Скажи, будь ласка, чому ти таке питаєш?

— Чи ти пригадуєш, що трапилось?

Чи пригадую? Мої спогади були тьмяними та спотвореними, так наче я зазирнула у чужий сон.

— Злий чоловік, — мовила я. — Рушниця. Голова Рубі. Ой.

— Припини, я серйозно!

Я здригнулась, торкнувшись пальцями зашитої рани на чолі.

— Можеш говорити тихо? У мене голова ніби розколюється.

— Еге ж, так тобі й треба, що до смерті нас усіх налякала. Ось, попий іще, — мовив він, даючи мені пляшку із рештками якогось питва. І байдуже, що воно застояне чи теплувате; я допила це одним ковтком. — Я до того веду, що тато казав, що рани на голові мають гірший вигляд, ніж є насправді, але я, і то цілком небезпідставно, вважав, що ти — труп.

— Дякую, що зашив мене, — сказала я. — Я трохи скидаюся на Франкенштейна, але, зважаючи на все, це цілком закономірно.

Чабс втомлено зітхнув.

— Франкенштейном звали лікаря, який створив монстра, а не власне монстра.

— А ти не міг не виправити, га?

— Не чіпляйся. Ти не з тих, хто знається на класичній літературі.

— Дивно, але навряд у Термонді була бібліотека.

Я не хотіла відповідати так різко, як відповіла, але неприємно, коли тобі нагадують, що твій рівень освіти десь на рівні десятирічної дитини.

Коли Чабс глибоко зітхнув, то мав уже майже вибачливий вигляд:

— Просто… не ображайся, гаразд? Моє серце такого стресу не витримає.

Увесь час, слухаючи, як Чабс та Лаям намагаються мене заговорити, якась частка мене обмірковувала підслухану сварку. Я розуміла, хоча це і звучало страшно, що Бетті треба покинути. І ССПівці, і розшуковці, здається, знають, яку саме машину шукати. Але за їхніми словами приховувалось щось іще — щось, що стало каменем спотикання. Я відчувала, що достеменно знаю, що це, але запитати в Лаяма я не могла. Мені була потрібна правда, а не її сурогат. Знання реальної обстановки. А таке знання може надати мені тільки Чабс.

Але я вагалася, бо поряд із його черевиками на землі лежав примірник «Небезпечних мандрів». І я не могла викинути з голови один рядок, що так мене колись розсердив, коли я малою вперше його прочитала.

«Кролики потребують гідності, а надто — сили волі, щоби змиритися зі своєю долею».

У книжці кролики натрапили на заповідник — членів спільноти, яких люди годують з рук і які знають, що ці самі люди декого з них незабаром повбивають. Ці кролики припинили боротись із системою, тому що їм було легше змиритись із втратою свободи, забути, яким було їхнє життя до того, як зачинилась клітка, ніж жити у світі, де потрібно щодня боротися за те, щоби знайти прихисток та їжу. Вони вирішили, що втрата кількох з-поміж них варта тимчасового комфорту для багатьох.

— І так буде завжди? — запитала я, підібгавши коліна до грудей і притулившись до них обличчям. — Навіть якщо ми знайдемо Іст-Рівер і отримаємо допомогу, завжди десь за рогом чатуватиме якась леді Джейн, адже так? Чи воно взагалі варте того?

Сила волі, щоби прийняти свою долю. У нашому випадку доля — ніколи більше не бачити своїх родин. Щоби за нами завжди полювали, переслідували нас у кожному найтемнішому ведмежому