Темні уми - Олександра Бракен
Десь о п’ятій ранку, коли мене вже майже зморило, я відчула, як хтось легенько проводить пальцем ззаду по моїй шиї. Перевернувшись на інший бік, я побачила заспаного Лаяма.
— Ти розмовляла уві сні, — прошепотів він. — Ти в нормі?
Я піднялася на лікоть, протираючи очі. Дощові краплі вкривали вікна, від чого лобове скло здавалося схожим на тонке мереживо. Щоразу, коли дощова крапля зрушувала з місця, стікаючи по склу, вона скидалася на сльозу на тканині.
Коли ж я поглянула на ліс за вікном, то мені здалося, що я, дезорієнтована і стривожена, наче шукаю щось у чужому сні, хоча всередині машини все навколо було різким. Обриси нахилених сидінь, кнопки на панелі — я навіть могла прочитати назву фірми, витиснену на ґудзиках Лаямової сорочки.
У такому світлі я мала змогу роздивитися кожен синець і кожну подряпину на його обличчі: декотрі тільки почали загоюватись, а інші були вже давніми. Але мою увагу привернув не синець на його щоці — той самий, який я йому поставила кілька днів і вічність тому, — а те, як у нього відстовбурчувалось волосся, закручуючись навколо вух і на шиї. Через дощ його волосся набуло темного медового відтінку, але не втратило своєї м’якості. І від цього мені аж ніяк не перехотілося простягнути руку і торкнутися його.
— Що таке? — прошепотів він. — Чому ти всміхаєшся?
Я ледве торкнулась пальцями його волосся, намагаючись його розгладити. Лаям добру хвилину лежав, заплющившись і притулившись мені до руки, коли я усвідомила, що роблю. Збентежившись, я відчула, як запекло в грудях, але перш ніж я встигла забрати руку, він схопив її і ткнув собі під підборіддя.
— А ось і ні, — прошепотів він, коли я спробувала витягнути її. — Тепер вона моя.
Небезпечно. Це небезпечно. Попередження зринуло, але через якусь мить було вигнане у найдальші закутки мозку, звідки вже не могло завадити мені відчувати, як це гарно — торкатися його.
— Мені незабаром рука знадобиться, — відповіла я, дозволивши йому провести нею по щетинистому підборідді.
— От біда!
— …крекери… — почулося за нашими спинами, — …та-а-а-а-к…
Ми дружно повернулися, спостерігаючи, як Чабс крутиться на сидінні, а потім знову засинає глибоким сном.
Я затулила рот руками, щоби не розреготатись. Лаям, усміхаючись, закотив очі.
— Йому їжа сниться, — мовив він. — Часто.
— Принаймні то приємні сни.
— Так, — погодився Лаям. — Мабуть, він щасливець.
Я знову позирнула на Чабса, котрий скрутився калачиком, вперше усвідомивши, як холодно, коли у Бетті вимкнено пічку.
Лаям опустив голову на іншу руку, наші пальці сплелися. Він ніби вивчав, які обриси вони разом утворюють, як мій великий палець невимушено лежить на його.
— Якби ти захотіла, — спитав він, — то могла б побачити, що йому сниться?
Я кивнула.
— Але то особисте.
— Але ж ти раніше так робила?
— Не навмисно.
— Зі мною?
— З дівчинкою, котра жила зі мною у табірному боксі, — сказала я. — Та ще із Зу тієї ночі в мотелі. Й у твоїй голові раз була. Тільки не у твоїх снах.
— Два дні тому, — мовив він, склавши два і два. — У зоні відпочинку.
Я інстинктивно захотіла забрати руку, відпустивши його, перш ніж відчути, як відпускає він, але Лаям не дав цього зробити.
— Не треба, — промовив він. — Я не серджуся.
Він здійняв наші з’єднані руки, приклавши до свого чола, і, не дивлячись на мене, запитав:
— Так виходить гірше? Тобто коли торкаєшся когось. Тоді тобі важче контролювати себе?
— Інколи, — зізналась я. Я гадки не мала, як це пояснити, бо ніколи насправді не хотіла цього. — Трапляється, коли я втомлена чи засмучена, що ловлю чиїсь думки чи спогад, який спадає людині на гадку в цю мить, але я можу не забиратися у чиюсь голову, якщо не торкнуся цієї людини. Якщо торкатися когось, коли в моїй голові таке… це автоматичне з’єднання.
— Я так і припускав, — зітхнув Лаям, знов заплющуючи очі. — Знаєш, коли ми вперше зустрілись, ти щосили намагалась уникати наших доторків. Я ще дивувався, чи то, бува, тебе цього не навчили у таборі, бо щоразу, коли хтось із нас тебе торкався чи намагався заговорити з тобою, ти підстрибувала, ніби тебе струмом вдаряло.
— Я не хотіла нікому з вас нашкодити, — прошепотіла я.
Його очі знов різко розплющились, і чомусь цього разу вони були ясніші, ніж раніше. Він кивнув у бік наших сплетених пальців:
— Це нічого?
