Темні уми - Олександра Бракен

— Ой, ой, ой, — наспівував за нашими спинами Чабс. — Ой, ой, ой.

— А знаєш, — сказав Майк, — я таки сподіваюся, що після всього, що Чабс пережив, він і досі зостається тим самим Чабсом, якого ми знаємо та любимо.

— О, ні, неправда. — відповів Лаям. — Це Чабс версії два нуль. Він жодного разу не заскиглив упродовж усього шляху.

— А потерпи кілька хвилин, — пхикнув Ґреґ, — я переконаний, що він нас не підведе.

— Ей, — тихо промовила я застережним тоном. — Це не смішно.

Чабс досі плентався позаду нас, і з кожним новим стовпом, що засвідчував пройдену милю, відстань між нами більшала. Зупинившись, я почекала на нього, щоби він не почувався всіма забутим.

— Допомогти? — запитала я, коли він, зійшовши під гору, наблизився до мене. — У мене не надто важка коробка.

Натомість його була важкенька, я помітила. Він був нав’ючений грейпфрутами.

Я бачила по його очах, що він відчайдушно хотів би помінятися, хай лише на кілька хвилин. Але натомість, піднявши підборіддя, промовив поверх картонної стулки:

— Я в порядку, але вдячний, що спитала.

Лаям з Майком через щось розреготалися — навіть Зу, обернувшись, усміхнулась їм з-під Лаямового капелюха, що насунувся їй на очі. Дивовижно, наскільки збадьорішав Лаям всього за кілька годин; його обличчя наче ожило завдяки енергії, яку я не бачила в ньому… ну, ніколи.

— А яким був він? — тихо запитала я. — Ну, у таборі?

Чабс зробив довгий видих.

— Головно він страшенно дратував своїм патологічно-оптимістичним просторікуванням: «у нас усе вийде, хлопці, одного дня ми опинимося на волі». Зараз він дещо змінився, оскільки нарешті усвідомив, наскільки все кепсько. — Чабс зупинився, щоби по-іншому взятися за коробку, яку ніс у руках. — Загалом, що ти хочеш, щоби я тобі розповів? Лі — це Лі. Всі любили його, навіть деякі ССПівці. З-поміж багатьох Синіх саме його вони обрали кур’єром у табірному контрольному центрі.

— Невже? А ти ким був у таборі? — спитала я, всміхаючись.

— Здебільшого мною нехтували, — відповів він. — Хіба що я був із Лі.

Немов почувши своє ім’я, Лаям озирнувся.

— Хутчіше, леді! Ми пасемо задніх.

Коли ми з Чабсом наздогнали їх, Майк саме розповідав, як він після втечі з Каледонії автостопом дістався з Огайо до Вірджинії. Зу потягнула мене за рукав куртки та показала крізь дерева ліворуч від нас.

Я настільки поринула у розмову з Чабсом, що зовсім не помітила шовково-блакитного озера, яке раптом постало перед очима.

Хмари розійшлися, і високо в небі вигулькнуло сонце. Під його промінням вода замерехтіла, відкидаючи своє сяйво на дерева, що зусібіч оточили озеро. Крізь просвіти я розгледіла маленький Т-подібний дерев’яний док на іншому кінці та кілька дерев’яних хатинок.

— Отже, це радше схованка, — мовив Лаям. — Він може допомогти нам зв’язатися з батьками?

Майк насупився.

— Я гадаю, що він попросить нас залишитись на кілька тижнів у таборі, щоби допомогти. Крім того, навіщо тобі тепер повертатись додому? Тут значно безпечніше.

Я зауважила, що Чабс хотів дізнатись більше про цю проблему, але Лаям уже запитував про інше:

— Як давно вже Невловимий організував цей постій?

— Близько двох років, мабуть, — відповів Майк. — Малий, мені так кортить, щоби ви зустрілися. Ви ошаленієте.

Чабс закотив очі до неба, й у мене з’явилось непомильне відчуття, що ці двоє не в захваті один від одного.

— І там отак просто тиняються сотні дітей, без перевірок? — запитала я. — Як йому вдалося перебувати тут так довго? І чому на них ще не натрапили ССПівці?

Майк вже пояснив, як влаштовано табір. Усі тутешні діти — як ті, котрі втекли з таборів чи були впіймані, так і ті, котрі змогли переховуватися достатньо довго й від першого, й від другого, — мали обов’язки.

— О, бачиш, саме у цьому й щастя того, щоби бути під захистом Невловимого, — мовив Майк. — ССПівці не можуть нападати на нього через те, що знають, хто він такий і що може з ними зробити. Навіть старий Ґрей його боїться.

— Я знаю, хто він! — Лаям клацнув пальцями. — Санта!

Зу хихикнула.

— Ти не надто далекий від правди, — промовив Майк. — Можливо, мої слова здаватимуться надто поетичними, можете мене навіть вилаяти за це, але кожен день у цьому таборі ніби Різдво.

І я відразу збагнула, що він має на увазі. Щойно ми дісталися місця, де колись, вірогідно, туристи напинали свої намети, нас оточили десятки дітлахів. Праворуч підлітки грали у волейбол, навіть мали справжню сітку. Я почула кілька радісних вигуків і зупинилась, щоби пропустити кількох маленьких дівчат, котрі промчали повз мене, граючи у квача. Вони привернули увагу Зу.

Усі дівчатка, як видавалось, почувалися щасливими. Якісь сонячні й усміхнені. І чисті. Не вкриті порізами,