Темні уми - Олександра Бракен
— Я спитала тебе, як ти сюди потрапила, дитино. Як тебе звати? — Її голос звучав дивно. — Де ти живеш?
Що довше я тягнула з відповіддю, тим міцніше вона стискала мою руку. Мабуть, це жарт, адже так? Чи вона теж хвора? Інколи ліки від застуди дивно на неї діяли.
Але ж дивно, а не страшно.
— Ти можеш сказати своє ім’я? — повторила вона.
— Ой! — зойкнула я, намагаючись забрати руку. — Мамо, що таке?
Вона витягнула мене з-за столу, силоміць ставлячи на ноги.
— Де твої батьки? Як ти потрапила у цей будинок?
Щось набубнявіло у моїх грудях і, здавалося, ось-ось лусне.
— Мамо, мамусю, чому…
— Припини, — прошипіла вона. — Не називай мене так!
— Що ти…? — Я намагалася продовжити речення, але вона відтягнула мене до дверей, що вели у гараж. Мої ноги при цьому терлися об дерев’яну підлогу так, що аж запекла шкіра.
— Та що з тобою таке? — закричала я.
Я спробувала вивернутися з її чіпких рук, але вона на мене навіть не глянула. Аж поки ми не дістались дверей у гараж, і вона не штурхнула мене спиною об них.
— Ми можемо вирішити все легким способом або ж важким. Знаю, ти спантеличена, але запевняю, я не твоя мати. Не знаю, як ти потрапила в цей будинок, і, відверто кажучи, не певна, що хочу знати…
— Я тут живу! — відповіла я. — Я тут живу! Я — Рубі!
Потім вона знов поглянула на мене, але я не помітила нічого, що робило би з моєї мами маму. Зморшки, що з’являлись навколо її очей, коли вона посміхається, розгладились, вона зціпила зуби, не промовивши того, що хотіла сказати. Дивлячись на мене, вона мене не бачила. Я не була невидимкою, але я не була Рубі.
— Мамо, — розплакалась я. — Пробач, я не хотіла бути поганою. Пробач, пробач! Будь ласка, обіцяю, я буду доброю, я піду до школи сьогодні, я не хворітиму й приберу у кімнаті. Пробач, прошу, згадай. Будь ласка!
Одну руку вона поклала мені на плече, а іншу — на ручку дверей.
— У мене чоловік — офіцер поліції. Він допоможе тобі повернутися додому. Почекай тут — і нічого не чіпай.
Двері розчинились, і я опинилася між холодних стін на крижаному січневому повітрі. Спотикнувшись на брудному, заплямованому оливою цементі, я ледве втримала рівновагу, перш ніж вдаритися об крило її автівки. Я чула, як за моєю спиною із грюкотом зачинилися двері. Чула, як вона покликала тата на ім’я, і почула це так чітко, як пташок у кущах за стіною темного гаража.
Вона мені навіть світла не увімкнула.
Зіпершись на долоні та коліна, ігноруючи пощипування морозного повітря, я підвелася. Кинулась у бік дверей, а тоді навпомацки намацала їх. Я поторсала ручку дверей, усе ще думаючи, сподіваючись, молячись, щоби це виявилося якимось великим сюрпризом до дня народження, і коли мене впустять всередину, на мене чекатиме велика таріль з млинцями на столі, а тато принесе подарунки, і ми зможемо — ми зможемо — прикинутися, що вчорашнього вечора ніколи не було, навіть попри докази в сусідній кімнаті.
Двері замкнені.
— Пробач! — кричала я, гамселячи кулаками у двері. — Мамо, пробач! Будь ласочка!
За мить з’явився тато, його кремезну статуру підсвічувало світло з будинку. Я побачила мамине яскраво-червоне обличчя в нього за плечима; він розвернувся, відмахуючись від неї, а потім увімкнув світло.
— Тату! — мовила я, обіймаючи його. Він дозволив мені себе обійняти, але у відповідь лише поплескав легенько по спині.
— Ти в безпеці, — мовив він до мене звичним ласкавим буркотінням.
— Тату, з нею щось не так, — лепетала я, і сльози обпікали мені щоки. — Я не хотіла бути поганою! Ти маєш її виправити, добре? Вона… вона…
— Знаю, я тобі вірю.
Сказавши це, він обережно забрав мої руки зі свого мундира та звів мене униз, тож тепер ми сиділи на сходинці, дивлячись на мамин коричневий седан. Він щось намацував у кишені, поки я розповідала все, що трапилося, відколи ввійшла у кухню. Він витягнув з кишені маленький папірець.
— Таточку, — знову почала я, але він змахом руки обірвав мене. Я зрозуміла: не торкатись. Я вже бачила, як він робив подібне у відділку в День «Покажи своїй дитині твій робочий день». Те, як він говорив, як не дозволяв до себе торкатись — точнісінько так само він тоді поводився з іншою дитиною, тільки в тієї дитини був синець під оком та зламаний ніс. І то була чужа дитина.
Усі надії, які кипіли у мені, розлетілися на тисячі дрібнесеньких шматочків.
— Твої батьки казали тобі, що ти погана? — спитав він, коли зміг заговорити. — Чи ти пішла з дому,
