Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай

— А що…

— Та ж — чому вона туди їде? Смертельно хвора! А ви! — Панні перехопило дихання, і вона знову вдягнула мороскляні окуляри. — Ви так домовилися, га?

— Крістінко, заради Бога, про що ви…

— Краще не перечте мені! — тупнула вона. — Єлена мені розповіла, як ви один із одним розділили її, як… як… як пакет акцій!

— Але є… Пан Порфірій… Чи вона…

Нічого не розумілося.

Раптом mademoiselle Крістіна схопила за руку й притягнула до себе, під мамутячу стіну, стала навшпиньки, ударившись у шапку своєю хутряною шапкою.

— Я зараз відволічу пана Поченґла, дам вам час, поговоріть із нею!

Не залишивши часу для відповіді, вона миттю підскочила до них, узяла Поченґла під лікоть і відтягла, хоча він безпорадно озирався, до крамів инородцев. Панна Єлена провела його здивованим поглядом, — вона також зняла окуляри.

Знялося і свої. Уклонилося.

— Пане Бенедикте!

— Панно Єлено!

Та сама посмішка, зналося цю посмішку ще із Транссибірського експресу.

Вона кивнула, сплела руки під персами.

— Отож.

— Так. — Поправилося рукавички. — Тепер уже справді кінець нашої подорожі.

Вона дозволила мовчанню витікати кількасекундними краплями.

— Вона переймається мною, — сказала панна Єлена після хвилі мовчання, поглянувши на американку. — Не варто.

— Мгм, завжди існує якась небезпека. А якщо Пілсудському знову заманеться підірвати Північну Зимну?

— Ну, але ж потягів із безневинними цивільними особами не будуть пускати під укіс.

— Насправді, під Кригою менше шансів на нещасний випадок, який би зруйнував ущент стратегічний план, — пробурмотілося. — Але, коли пригадаю, скільки разів у Транссибірському експресі я ледь уникнув смерти, будучи від неї на волосину, дрібна випадковість, збіг обставин, секунда сюди, секунда туди, — й уже б не жив. Ви, зрештою, також.

Вона відвела погляд від пана Поченґла й mademoiselle Філіпов.

— Ви так це пам’ятаєте? — здивувалася панна Єлена. — Як випадковості?

— А ви — як?

Вона завагалася.

— Ну, ви ж самі казали, що не існує жодної правди про минуле…

Піднеслося брову.

— Я таке казав?

— Чи ви казали?

— Чи ми взагалі разом їхали Транссибірським експресом?

Легка, пустотлива посмішка затремтіла на губах у панни Єлени.

— Ми їхали?

— Був вибух бомби?

— Був?

— Були вбивства й розслідування, і таємні аґенти, й бій під лютим…

— Були?

— Звідки я вас знаю, панно?

— Звідки ви мене знаєте?

Зітхнулося.

— Знаєте, панно, але якщо ми узгодимо ці спогади, то так усе це, мабуть, замерзне.

— Тож краще не узгоджуймо. — Вона звільнила в хмарку дихання довгу тінь. — Не кажіть мені, що ви пам’ятаєте. — Вона грайливо підморгнула. — Нехай так і залишиться, — розтале, напівправдиве. Гаразд?

Тільки тоді зрозумілося. Навіть не ота тінь, і не отьміт, який таємничо витанцьовував позаду за панною Єленою, підказали, — а блиск у її очах, і високо піднята голова, зухвала поза девушки, наче в ту мить, у спогаді-іконі, коли вона випростала простягнуту руку й напівобернувшись до темряви за вікном отделения, веліла згасити світло, ошуканка-вбивця.

— Ви ходили в «Аркадію» знетьмідитися.

Вона не відповіла.

— То це тому Крістіна так нервує! — засміялося невпевнено. — Але ж вона з цього робить трагедію!

— Я хотіла спробувати востаннє. — Вона опустила очі. — Перш ніж назавжди замерзнути.

— Ну справді, слід було мені сказати. Або докторові Теслі, мабуть, він не пошкодував би вам якоїсь невеликої ручної помпи, тітка нічого не мусила б знати…

— Та-ак.

Щось не пасує, прихований параметр викривлює рівняння, правий бік характеру не додається до лівого…

І знову осяяння приходить занадто пізно: не як увінчання низки логічних розмислів, а завдяки раптовій асоціації зі словами mijnheer Іртейма. «Кажуть, що під Кригою такі хвороби затримуються. Але й ніхто ніколи не вилікував тут недуги, набутої раніше. Я думав поїхати до того санаторію на півночі…»

— Тобто… — затнулося, будучи ураженим цим знанням, немов сліпою кулею. — Панно Єлено… я, звичайно… о Христе Боже, мені не про це йшлося, — чи Крістіна гадає, що ви хочете накласти на себе руки?!

Вона знизала плечима.

— Це невеликі дози, чи не так? Людина одразу ж замерзає знову. Наскільки може просунутися хвороба, на один-два дні?

Ударилося кулаком у чоло.

— Дурак, дурак, дурак! Я про це взагалі не подумав! Ви мусите мені повірити, панно!

— Але ж, пане Бенедикте, нема про що й говорити.

Вкусилося язика.

Панна Єлена глибоко зітхнула, поправила шаль на хутрі з вовчків.

— І що ви тепер робитимете?

— Та ж ви знаєте, — сказалося похмуро. — Батька мушу рятувати.

— Що ви зробите з вашим життям.

— Чи може хтось сам себе планувати!

— Але… якби не ота справа з фатером, що б ви зробили?

— Ба! Мабуть, як і раніше, у варшавських євреїв на рубель більше б виканючував.

Вона похитала головою.

— Так не можна, пане Бенедикте, ні, ні, ні.

— Не кожен є Дивовижною Феліткою Каучук! — натягнуто засміялося. — Що ж… Усе це й так одна велика умовність. Я живу в кутку у доброго чоловіка, хоча він також, мабуть, сподівається на вдячність Сина Мороза. Я знайшов роботу, наче рубля на вулиці знайшов. Я чекаю на політичну ухвалу, будь-якого дня може прийти наказ у той чи той бік. Навіть ви, панно… — Розсердилося. — Та ж це зовсім не так, що думаю: хочу оце й оце — і світ очиститься від шкаралупи переді мною, немов яйце на тарілці! Я намагаюся… намагаюся триматися правди… але…

Не усвідомлювалося, як вимахується руками, аж Єлена впіймала за одну й притримала її у повітрі.

— Покиньте врешті оті машини доктора Тесли, — сказала вона тихо й рішуче.

Відчувалося полум’я сорому, яке сягало від грудей до шиї й обличчя; відвелося погляд.

Вона підійшла на чверть кроку.

— Коли ми побачимося знову? — шепотіла вона. — Мабуть, ніколи. Це прощання, пане Бенедикте, справжнє прощання. Не «до побачення, побачимося завтра», а — останні слова, останній образ, останній дотик. — Вона стиснула долоню ще міцніше. — Чи ви це розумієте? Таку Єлену Муклянович ви збережете у собі до кінця життя, кгк, і з таким Бенедиктом Ґерославським зостануся до смерти я. Усе, що ми могли б будь-коли сказати одне одному, все, що ми могли б навзаєм учинити,