Діти Дюни - Френк Херберт
— Я заборгувала тобі воду, — сказала Ганіма. — Тому охоронятиму твоє життя. Але твій племінник поплатиться. Нічого більше про це не кажи.
Ірулан стримала тремтіння губ і витерла очі.
— Я кохала твого батька, — прошепотіла вона. — Я не знала про це, доки він не помер.
— Можливо, він не помер, — промовила Ганіма. — Цей Проповідник…
— Гані! Інколи я тебе не розумію. Хіба ж Пол нападав би на власну сім’ю?
Ганіма знизала плечима й глянула на потемніле небо.
— Можливо, він знаходить розвагу в…
— Як ти можеш так легко про це говорити…
— Щоб триматися подалі від темних глибин, — відповіла Ганіма. — Я з тебе не глузую. Боги знають, що ні. Але я всього лиш донька свого батька. Я — кожна особа, що внесла своє насіння до роду Атрідів. Ти не подумаєш про Гидь, а я не можу думати ні про що інше. Я — переднароджена. Я знаю, що в мене всередині.
— Цей дурний старий забобон про…
— Досить! — Ганіма простягла руку в напрямку вуст Ірулан. — Я — кожна бене-ґессеритка з їхньої проклятої розплідної програми, аж до моєї бабусі і з нею включно. І я ще щось значно більше.
Вона роздряпала ліву долоню, відчувши кров під нігтями.
— Це молоде тіло, але його досвід. Ох, боги, Ірулан! Мій досвід! Ні!
Коли Ірулан підійшла ближче, Ганіма простягла руку.
— Я знаю всі ті майбутні, які з’ясовував мій батько. Маю мудрість стількох часожиттів і всі їхні незнання… усі слабкості. Якщо хочеш допомогти мені, Ірулан, то спершу довідайся, хто я.
Ірулан інстинктивно нахилилася, обняла Ганіму, притулилася щокою до її щоки.
«Не дайте, щоб я вбила цю жінку, — подумала Ганіма. — Не дайте, щоб це сталося».
І коли ця думка охопила її, то пустеля занурилася в ніч.
Одна маленька пташечка покликала тебе
Із дзьобиком у жилки пурпурові,
Заплакала-заквилила вона над січчю Табр,
І ти пішов на поле погребове.
Лемент за Лето II
Лето прокинувся від брязкання водяних кілець у жіночому волоссі. Глянув у відчинені двері своєї камери й побачив, що там сидить Сабіха. Попри свою напівпритьмарену прянощами свідомість, він розгледів у її обрисі все те, що йому відкрило про неї видіння. Вона вже два роки як переступила той вік, коли фрименські жінки були пошлюблені чи бодай заручені. Отже, родина береже її для чогось… чи для когось. Вона вже розквітла як жінка… очевидно. Його очі з поволокою видіння бачили її як істоту з Терранського минулого людства: темне волосся і бліда шкіра, глибокі очниці, що надавали її синім на синьому очам зеленуватого відтінку. Маленький носик і широкий рот над гострим підборіддям. Вона була живим сигналом для нього, що тут, у Джакуруту, знають або здогадуються про план Бене Ґессерит. Сподіваються з його допомогою оживити імперію фараонів, чи не так? То яким же був їхній план, аби змусити його побратися з власною сестрою? Напевно, Сабіха не могла цього відвернути.
Але його наглядачі знали цей план. Звідки вони про нього довідалися? Вони не могли бачити його видіння. Не йшли з ним туди, де його життя ставало мембраною, що рухалася в інших вимірах. Рефлексивна й циклічна суб’єктність видіння показувала Лето Сабіху, що належала йому й тільки йому.
У волоссі Сабіхи знову брязнули водяні кільця, і цей звук остаточно розбудив його, розігнавши видіння. Він знав, де був і чого навчився. Ніщо вже не може стерти цього. Зараз він не їде на паланкіні великого творця, з брязканням водяних кілець, що подзвонюють серед пасажирів у ритмі їхніх дорожніх пісень. Ні… Він тут, у камері Джакуруту, звідки й розпочав цю найнебезпечнішу з усіх подорожей: туди й назад, до Ахль ас-сунна ва-ль-джама’а[33], з реального світу чуттів і назад до цього світу.
То що вона там робила, подзвонюючи водяними кільцями у волоссі? Ах, так. Мішала більше того зілля, що, на їхню думку, тримало його в неволі: їжа, приправлена есенцією прянощів, яка має підтримувати його наполовину в реальному Всесвіті, наполовину ж — поза ним, доки або він не помре, або ж не вдасться план його бабки. Щоразу, коли він думав, що переміг, вони відсилали його назад. Леді Джессіка мала рацію, звичайно, — ця стара відьма! Але що ж робити? Повне скликання всіх його внутрішніх життів узагалі даремне, доки він не може впорядковувати дані й запам’ятовувати їх із власної волі. Всі вони були необробленою сировиною для анархії. Один із них чи всі вони разом могли його подолати. Прянощі та особливе їхнє вживання тут, у Джакуруту, були відчайдушною грою.
«Тепер Ґурні чекає знаку, а я уникаю нагоди дати йому цей знак. Наскільки ще вистачить його терпіння?»
Він вдивлявся у Сабіху. Вона відкинула каптур і відкрила племінне татуювання на скронях. Лето спершу не розпізнав татуювання, тоді згадав, де він. Так, Джакуруту досі живе.
Лето не знав, чи має він дякувати своїй бабці, чи ненавидіти її. Вона хотіла, щоб його інстинкти вийшли на рівень свідомості. Але інстинкти — це лише успадковані спогади, як упоратися з кризами. Його прямі спогади з інших життів розповідали йому значно більше. Тепер він усіх їх упорядкував і бачив, як небезпечно відкритися з цим Галлеку. І не було можливості приховати все від Намрі. Так, Намрі — це чергова проблема.
Сабіха ввійшла до камери з мискою в руках. Він із захопленням дивився, як світло ззовні творить райдужні кола по краях її волосся. Вона ніжно підняла його голову й почала годувати з миски. Лише тоді Лето усвідомив, яким слабким він був. Дозволив їй годувати себе, тоді як думки мандрували, пригадуючи спілкування з Ґурні та Намрі. Вони йому повірили! Намрі більше, ніж Ґурні, але навіть Ґурні не міг відкинути того, що чуття Лето розповіли йому про планету.
Сабіха обтерла йому рот краєм сукні.
«Аххх, Сабіхо, — подумав він, оживляючи в пам’яті інше видіння, що наповнювало його серце болем. — Багато ночей я мріяв над відкритою водою, слухаючи, як над головою проносяться вітри. Багато ночей моє тіло лежало поруч зі зміїною норою, і я бачив сни про Сабіху в літній спеці. Я бачив, як вона складає хлібини з прянощами, спечені на розігрітих до червоного листах пласталю. Я бачив чисту воду