Пульс Всесвіту - Володимир Бабула

Замість відповіді Пегас вийняв з кишені годинник-цибулину.

— Я бачу, ми не домовимось. Ваш час минув. Година пройшла.

— І ви не боїтесь мене випустити? Я аж ніяк не відчуваю себе зобов’язаним зберігати вашу таємницю.

— Я не знаю, що таке страх. При здійсненні цього величного завдання він шкодив би мені! — сказав Пегас крижаним тоном. Потім несподівано обернувся і схопився за один з важелів пульта керування.

Спалахнуло якесь сліпуче світло.

Я втратив свідомість.

Ми — найнещасніші невдахи, які будь-коли народжувались на нашій планеті. Яким прекрасним було життя Робінзона порівняно з нашим! Над його головою співали птахи; об береги його острова плюскотіло чарівне, вічно мінливе море… Слово честі, завивання урагану чи скиглення хуртовини здавалися б мені тепер казковою музикою! Звичайнісінька пилюка, прибита дощем, була б тут дорожча за найкоштовніші перли в золотому піску… Та тільки що ж — нічого цього немає… Трапилась катастрофа… Катастрофа в нескінченному крижаному Космосі…

Ні, ми не зазнали аварії. Ми — шалені вершники крилатого Пегаса, що одним стрибком перескочив Галактику і мчить невідомо куди. Ми — мандрівники, про яких людство навіть не мріяло. І зараз ніхто не знає про наш стрибок у ніщо. Коли б була хоч надія, що хтось узнає про це, бодай через століття!

Тиждень тому не витримав Манго — найстійкіший з членів екіпажу. Він обчислив траєкторію нашого польоту і дійшов до фантастичного висновку: десятикратна швидкість світла! Не довіряючи власним очам, він кілька разів перевіряв електронно-обчислювальну машину, але помилки не було.

— Я збожеволів… Звичайно, я збожеволів… — сказав він підупалим голосом. — Така швидкість неможлива взагалі!

Ми заспокоювали нещасного Манго, як могли.

— Африка! Краю мій рідний! — закричав він раптом, показуючи на туманність, що скидалась формою на Африку. А потім вбачав Африку в кожній туманності, мимо якої ми пролітали, нарешті в кожному скупченні зірок. Тепер він марить. Його вигуки збурюють мої спогади. Не можу зосередитись; не знаю, чи варто взагалі продовжувати… Але як же інакше я знайду оту трагічну помилку?

Манго заснув. Користуючись хвилиною тиші, я повертаюсь думкою на Землю, в підземну лабораторію Пегаса.

Що там відбувалось?.. Пегас мене оглушив?.. Ну, а далі…

Поступово пригадую все.

Я повільно приходив до свідомості… Пам’ятаю, всім тілом перебігали гарячі хвилі; шалено стукало серце, а я ніяк не міг збагнути, де опинився. Чому лежу горілиць на підлозі? І чому тут так темно?… Чи, може, я осліп?..

Підлога нестерпно холодна, а десь там у полях невгамовно щебечуть горобці та сюрчить цілий оркестр коників.

Обмацую все довкола себе. Голова така важка, як бетон підо мною.

— Гей, хто-небудь є тут? — насилу видавив я. Але ж це не мій голос!.. І звідки це глухе відлуння?

Проклятущі коники начебто затихли на мить.

Намагаюся підвестись, але зробити це дуже важко. Мені здається, що я засуваю голову в розжарену піч.

Ледве зігнув ноги, зачепив якусь скриньку. З неї вихопився конус проміння, яке невисоко наді мною намалювало блідо-зелену пляму. І знову чую нез’ясовне відлуння, що продиралось крізь обтяжливу, хворобливу імлу. Конус світла перетворився на мить у кратер вулкана…

А голова болить так нестерпно…

Де ж я? І чому тут лежу?

Коники та горобці пострибали кудись, їх монотонні пісні долітають здалеку. Не бачу нічого, крім ліхтарика з цівкою тьмяного світла.

Голова даремно наказує рукам оволодіти ліхтариком, єдиною ознакою реальності оточуючого.

Ні, це не сон, це дійсність, я вже переконуюсь у цьому, — міцно стискаю пальцями ліхтарик. Він засліплює мене, але я не зводжу з нього очей.

Кров стукає у скронях. Насилу обертаю ліхтарик. Очі з великим зусиллям сприймають тремтячі образи.

Стіл з цілим рядом екранів…

Де ж я бачив оцей стіл?.. Ага, вже знаю — в Пегаса! Я в підземному лігві Пегаса…

Як з котушки магнітофона потяглися, змотуючись, спогади.

Біля цього стола я стояв, коли Пегас оглушив мене електричною іскрою.

Може, він хотів мене вбити, щоб я не виказав таємницю? Або вирішив ув’язнити?.. Лишить помирати від голоду та спраги чи годуватиме з ласки, як в’язня?

Я затремтів від цих думок. Краще б убив одразу!

Єва, мабуть, хвилюється, чекаючи на мене. Коли б їй спало на думку звернутися до органів державної безпеки! Пегас буде змушений признатись.

Не знаю, скільки часу я лежав на підлозі у заціпенінні, напружено обмірковуючи своє становище. Нарешті сили до мене повернулись настільки, що я сяк-так підвівся і почав оглядати свою в’язницю.

Як і слід було сподіватися, двері до підземного коридора були замкнені. Я поповз уздовж стіни, аж доки не наткнувся на другі двері, яких раніше