Пульс Всесвіту - Володимир Бабула

Не встиг я опам’ятатись, як стальні дверцята над каміном тихо відчинилися. З них повільно висунулась і спустилась на килим металева драбинка.

— Дозвольте, я піду вперед. Хід досить-таки незвичайний, щось ніби як до курника, — виправдувався Пегас. — Але далі буде краще.

Коли я видрався по драбинці, доктор подав мені руку, і ми опинились у маленькій кабіні з кількома кнопками на стінах.

— Ліфт зроблено для одного, на відвідувачів я ніколи не розраховував, — сказав Пегас, натискуючи на одну з кнопок. Кабіна повільно поповзла вниз.

— Ви — перша людина, якій я відкриваю свою таємницю і показую підземну лабораторію, — зауважив Пегас по паузі. — Ніхто навіть не припускає, що в цьому старенькому будиночку може існувати щось подібне.

— А ви не боїтесь, що я як редактор можу виказати вашу таємницю?

— Ні, цього я не боюсь, — сказав Пегас з несподіваним для мене притиском. — Я довіряю вам. Знаю, що не розголосите нічого, аж доки я сам не попрошу про це.

У мене було таке відчуття, наче ми спускаємось у самісінькі надра землі. Ліфт рухався з швидкістю слимака і так тихо, що часом здавалося, ніби ми стоїмо на місці. Та ось він нарешті зупинився.

— Як я вже казав, будинок переробив старий Динценгофер десь у другій половині сімнадцятого століття. Одна з легенд розповідає, що цей будинок був колись з’єднаний з Празьким кремлем і Новим-Мєстом добре обладнаними коридорами, які під час війн та заворушень служили запасними виходами… Прошу! Ми перебуваємо в одному з коридорів.

Я нерішуче підійшов до затхлого, тьмяно освітленого проходу. Краплини, що падали з стелі, тихо видзвонювали чудернацьку мелодію.

— Динценгофер будував надійно: минуло стільки років, а коридор дуже добре зберігся. Десь на березі Влтави він закінчується обвалом, кимось замурованим, щоб влтавська вода не залила підземелля. За всіма ознаками це зроблено через багато років після смерті архітектора.

Пройшовши близько тридцяти кроків, ми звернули до бічної галереї, що кінчалась сучасними гладенькими дверима.

Пегас витяг з кишені ключі.

— Ферду я залишив нагорі. Тому тут змушений відчиняти сам. Ще один запобіжник — і можемо вступити до мого королівства… — Він натиснув щось на вологій стіні. Двері відчинились, і водночас у приміщенні спалахнуло світло.

Я зацікавлено оглядав просторе приміщення з голими бетонованими стінами, — в ньому було повно найрізноманітніших приладів та апаратів.

— Це ваша лабораторія? — щиро здивувався я.

У Пегаса від задоволення заблищали очі.

— І так і ні, в залежності від того, як на це глянути… — почув я знайому відповідь. — Підземні коридори мої за правом пріоритету знахідки. Апарати я позичив на складі дослідного інституту.

— Позичили? — перепитав я іронічно.

— Власне, це не має значення, — холодно відповів Пегас. — Коли зрозумієте, які важливі проблеми розв’язуються в цій лабораторії, то погодитесь, що спосіб, яким я дістав необхідне обладнання, справді не має значення. Я працюю над двома грандіозними проблемами. Одна дасть людству необмежену силу, друга — врятує його від загибелі…

Слова хворого на манію величності аніскільки не здивували мене.

«Знову вічний двигун!» — згадав я бідолашних винахідників, що останнім часом посипались до редакції як із драного мішка.

— Я бачу, ви мені не вірите. Ні, я не божевільний і зараз переконаю вас у цьому. Моє перше величезне завдання — оволодіти гравітацією, силою земного тяжіння. Теоретично я вже розв’язав цю проблему, практично — ще не зовсім.

— А чому ви не експериментуєте в дослідному інституті? — запитав я. — Адже над цією проблемою працюють багато вчених. Самотужки ви її не розв’яжете.

— Я пильно стежу за успіхами інших і добре знаю, чого досягнуто в битві з гравітацією. Але я йду зовсім Іншим шляхом і вже виявив гравітаційні хвилі, аналогічні електромагнітним… А чому не експериментую в інституті? Просто не хочу, щоб хто-небудь скористався з результатів моєї довгорічної виснажливої праці. А з публікацією другого відкриття я затримуюсь насамперед тому, що його можуть використати проти людства, як у свій час атомну бомбу.

Розуміючи, що дальші заперечення зайві, я мовчки уважно стежив за Пегасом, який гаряче і з великим захопленням розповідав про битву з гравітацією. Він говорив про проблему, яку я повністю зрозумів тільки далеко пізніше.

— Отже, ви працюєте над гравітацією… А як вам пощастило перехопити сигнали супутника незабаром після його запуску? — запитав я зрештою, коли Пегас замовк.

— Саме тому, що я працюю над гравітацією, у мене є потужний приймач, яким я перевіряю зв’язок між гравітаційними та електромагнітними хвилями. Я досліджую хвилі різної довжини. Полюючи в ефірі, я тоді випадково натрапив на повідомлення про запуск супутника і довідався, яка довжина хвилі його радіопередавача. Після цього перехопити сигнали було вже неважко… Вас я згадав по закону асоціації, бо саме того вечора дочитав ваше фантастичне оповідання про штучні супутники Землі.

Я багатозначно поглянув на годинник.

— О ні, я ще не можу вас відпустити! — сказав Пегас, зрозумівши мій жест. — Адже я ще не ознайомив вас з другим своїм відкриттям, яке послужить темою для вашого фантастичного оповідання.

Схопивши мене за руку і раптово знизивши голос, наче побоюючись, що нас хтось може підслухати, він зашепотів:

— Ходімо!.. Пробачте, я трохи схвильований, але це хвилювання у мене мимоволі виникає від думки про велич відкриття. Коли ви зрозумієте, про що мова, то воно й на вас справить захоплююче