Пульс Всесвіту - Володимир Бабула
Раптом я почув незвичне гудіння. Зупинився і прислухався. Гудіння голоснішало й наближалось.
— Не бійся, дядю, це літаки! — втішила мене Євочка, побачивши моє занепокоєне обличчя.
Справді, над Мікулашським храмом високо в небі заблищав перший літак, за ним ще і ще, — швидкі, якісь незвичайні літаки.
Кілька секунд я дивився на них у заціпенінні. Це були скоріше не літаки, а балістичні ракети — гостроносі, куцо-крилі… І прямували вони просто на нас!
— Війна! — прошепотів я з жахом. — Атомна атака… Тому евакуйовано Прагу!
На якусь мить ноги зрадили мене. Грізна примара вогняної смерті та жахливих страждань пригнули мене до землі. Серце і горло стиснули палючі кліщі страху.
Євочка дивилася на мене своїми великими очима і тихо схлипувала. Вона не розуміла, що трапилось.
Її погляд примусив мене отямитись. Я схопив дівчинку на руки і помчав до найближчого будинку. Пробігши темним коридором до маленького дворика, куди лише інколи зазирало сонце, я швидко оглянувся. В кутку під балконом темніли старовинні, окуті залізом, двері. Я рішуче відчинив їх і шугнув у підвал.
— Я боюсь!.. Хочу додому, до мамусі! — кричала дівчинка, але мені не було коли втішати її.
Я заповз у найвіддаленіший куток і, сівши спиною до виходу, схилився над безпорадним тільцем, готовий собою захистити дівчинку від радіоактивного випромінювання.
Це були найкошмарніші хвилини мого повного пригод життя. Я чекав кожної секунди на вибух і тому намагався ні про що не думати.
Отак хвилина по хвилині збігав час. Євочка все ще тремтіла і тихо схлипувала, хоч і не розуміла, яка небезпека нам загрожує. Я притиснув її до грудей. Що мені, — я вже підвів баланс своєму життю. Але яка провина оцієї нещасної довірливої дитини? Чи подумали про неї ви, безумці у фраках?!
Пригадав Єву, свою Єву, але швидко відігнав ті спогади. Моє пошматоване серце палало, наче розжарений метал.
Часом мені здавалося, що я божеволію. І ця думка не лякала. Навпаки, хотілось якнайшвидше втратити свідомість.
Сердечко, що колотилося під фартушком, незабаром повернуло мене до життя і надій.
«Минуло вже стільки часу, а й досі нічого не трапилось; хвиля літаків тільки перекотилась через Прагу, — втішав я себе. — Летять, мабуть, кудись інде, щоб сіяти смерть і лихо. Почалась остання війна людства…»
Мене нудило, наморочилась голова. Євочка перестала схлипувати.
— Чому ти так боїшся? Навіщо ти мене заніс сюди? — зашепотіла вона.
— Ти цього не зрозумієш. Ти не знаєш, що таке війна… — відповів я теж пошепки.
Запитання дитини мене заспокоїло настільки, що я знову почав міркувати розсудливо.
— Зачекай на мене тут, Євочко, я подивлюсь, що діється надворі, — запропонував я. — Ліхтарик хай горить, щоб не було страшно. А я зараз повернусь.
Дівчинка судорожне вчепилася мені в рукав:
— Ні! Ні! Я не лишусь, я піду з тобою! — кричала вона розпачливо.
Я розгубився. Як їй пояснити, що навіть коли бомби вибухнули десь аж за Прагою, радіоактивний порох отруїть атмосферу й тут? Хіба зрозуміє дитина, що я хочу піддати себе риску, аби зберегти її?
Я перевів розмову на інше, щоб повторити спробу пізніше, але Євочка не відпускала мене. Через півгодини я нарешті вирішив: підемо разом.
Я загорнув дівчинку в свою куртку і поніс вологими кам’яними сходами. Біля вхідних дверей нерішуче зупинився. Відчиняти чи ні?
«Так, треба відчинити, — вирішив після довгого вагання. — В підвалі ми все одно загинемо від голоду й спраги».
Дворик мовчав як могила і тільки несміливо повторював звуки моїх кроків.
Малтезька площа, як і раніше, була безлюдною. Небо потьмяніло. Годинник на башті Мікулашського храму саме відбивав дев’яту. Я побіг до Карлового мосту, але так захекався, що тут же мусив зупинитись. Перебування в підземеллі Пегаса та жах перед атомною війною остаточно підірвали мої сили. Тільки тепер я усвідомив, що вже давно нічого не їв і не пив.
— Навіщо ти мене носиш, дядю? Адже я вмію ходити сама! Ось постав мене на землю — і побачиш! — щебетала Євочка, забувши про тяжкі хвилини, пережиті в підвалі.
— Гаразд, — погодився я. — Але куртку лиши на собі. Ти вмієш бігати?
— Ще й як! А куртку весь час треба тримати на голові? — запитала вона, хитро посміхаючись.
— Так, треба. А тепер біжи, щоб швидше побачити маму.
Ми побігли по Велкопржеворській площі, але на місточку через Чертовку я змушений був знову спочити.
— Дядю, підніми мене, я хочу подивитись на воду! — попросила Євочка.
— Ні, ні! Нам треба поспішати!
Схвильоване серце і змучений мозок не давали мені довго відпочивати. «Якомога швидше до людей! — наказували вони. — Тільки люди можуть врятувати нас від загибелі».
Незважаючи на протести маленької людини, я помчав далі. Ще один коротенький перепочинок — і ми вже біля Кардового мосту. Ніде ані найменшої ознаки життя. Шум води на греблі підкреслював мертву тишу міста.
Маленька Євочка була змучена і скаржилась, що в неї болять ноги та коле в боці. І раптом з Карлової