Пульс Всесвіту - Володимир Бабула

Стальні дверцята над каміном теж відчинилися без Ферди, зарипівши під моїми руками. І тут я остовпів: отвір замуровано, та ще й заштукатурено; все поснувало павутиння так, ніби сюди ніхто не зазирав десятки років!

Я нічого не міг зрозуміти. Марно вивчав двері й стіни біля каміна: потаємного важелька, за допомогою якого можна було б усунути перешкоду, знайти не міг.

Ще раз вирішив звернутися до невидимого служника.

— Фердо, пусти мене в лабораторію, чуєш?! Мені треба в лабораторію! Твій хазяїн у смертельній небезпеці! — по-дитячому благав я його, ніби це була мисляча істота.

Ферда мовчав і, певно, десь у глибині своїх реле глузував з мене. А може, й він разом з усіма покинув цей мертвий будинок?

Я облишив свої марні спроби, пригадавши, що можу потрапити до підземелля через підвал.

Цього разу дорогу назад я знайшов без усяких ускладнень. Крізь дірку в стіні проліз до затхлої камери і обережно пробрався поміж апаратами до Пегасового ложа. В променях ліхтарика заблищали скалки — об’єктивні свідки моєї атаки на небезпечного винахідника.

Пегасове ложе було пусте!

Я затремтів з жаху; на лобі виступив холодний піт. Я погасив ліхтарик, знову ввімкнув. Пегаса справді не було… А чи був він взагалі коли-небудь?

Був, безперечно був. Тут лежала його кутаста голова; на цьому місці були його широкі груди, стиснуті холодними руками.

Може, Пегас тільки симулював смерть. Мабуть, я несподівано застукав його, і він прикинувся мертвим… А коли я пішов з лабораторії, він утік і тепер десь ховається. Пантрує на мене, щоб назавжди позбутися небезпечного свідка, щоб докінчити свою диявольську справу…

Я погасив ліхтарик і скорчився в кутку. Тут до мене ніхто не підійде ззаду, і в разі нападу буде добре видно всю кімнату.

В кімнаті було не зовсім темно. Очі незабаром призвичаїлись до тьмяного, ледве помітного світла, яке виходило з невідомого джерела і заповнювало все приміщення.

Час минав, я напружено прислухався, проклинаючи стривожене серце. В скронях гарячковим ритмом пульсувала кров; голова моя скоро перетворилась на повний дзижчання вулик. Холод проймав до кісток.

Нарешті я отямився. Не буду боязко чекати. З невидимим ворогом погано воювати; я повинен пробитися до денного світла.

Раніше ніж дійти цього рішення, я побачив, що ліхтарик у мене горить і я міцно стискаю тремтячою рукою металевий прут, яким дві години тому знищив захисну скляну стіну Пегасового ложа.

Я рішуче пішов до виходу з лігва. В лабіринті ходів та підвальних закутків мене лякав найменший шурхіт, який я сам і створював.

Ще кілька поквапливих кроків — і я пірнув у надвечірнє тепле повітря; почуття пригніченості миттю зникло.

Мені хотілося торжествувати, і здавалося, що навіть кам’яні горлиці на гербі біля входу миролюбно затуркотіли. Я відчув щось схоже на пережите багато років тому, коли я був звільнений з концентраційного табору.

Однак я скоро потверезішав.

«Пегас може переслідувати мене й на вулиці, — подумав я. — Допомоги чекати немає звідки, бо місто безлюдне. Але чому ж? Куди поділися мешканці Малої-Страни? Що трапилось? Адже не вимерла вся Прага?» — міркував я по дорозі до редакції. Тільки там я міг одержати відповідь на всі ці загадки.

Я поспішав Ностицевою вулицею і весь час озирався, боячись переслідування Пегаса. У спустілому місті людині таки моторошно.

Може, вся Прага евакуйована? Ця думка мене так приголомшила, що біля Ностицевого палацу я навіть зупинився.

Звідкись почувся дитячий спів. Чи це мені тільки здалося?

Ні, справді, десь недалеко наспівує дитина.

На сходах, що вели до аркади, я помітив трирічну дівчинку.

— Два камінці — камінець… три камінці — вогник… — співала вона, мабуть, тільки що складену пісеньку. Маля дбайливо розкладало камінці, витягаючи їх з кишені фартушка.

— Дядю, йди зі мною гратись! — покликала дівчинка, побачивши мене.

«Нарешті жива істота! — зрадів я. — Раз тут дитина, значить, близько й матір…»

— Дівчинко, а де твоя мама?

— Я не дівчинка, а Єва! — заперечила вона.

— Ну, гаразд, Євочко… — засміявся я з полегкістю. — Ти тут живеш?

— Що ви! — проспівала дівчинка. — Я живу там! — показала вона кудись у простір.

— Десь тут напроти? — вивідував я.

— Що ви! Там далеко, за мостом!

— За мостом через Влтаву?

— Так, за Карловим мостом.

— А де твоя мама? Пішла до магазину?

— Що ви! — покрутила вона голівкою. — Мамуся дома.

— Ти тут сама? Хто тебе привів сюди?

— Я втекла! — похвалилася Єва. — Тільки ти не кажи нікому!

— Отже, ти втекла… Так, так… І далеченько… Ходімо, я проведу тебе додому. Мама, певно, турбується.

— Ти знаєш, де я живу? — здивувалась дівчинка. — Я тепер сама не знаю, як іти.

— Я теж не знаю, але якось знайдемо її.

Вона охоче поклала