Пульс Всесвіту - Володимир Бабула

За дверима повисла густа блакитна імла: здавалося, весь простір був сповнений дрібних осяйних часточок. Ліхтарик незабаром допоміг мені зрозуміти, що я потрапив до невеликого приміщення, обладнаного так, як і сусідня лабораторія. З однієї в’язниці я просто перейшов до іншої. Моя отупіла думка не хотіла цього збагнути. «Геть, геть звідси!»— наказувала вона мені вперто.

Я знову обрав шлях понад стіною, в смертельній тривозі обминаючи чудні конструкції та розподільчі щити. Я боявся кожного контакта і кожної дротини, — хто його знає, де чекає на мене нова пастка! Мені було моторошно і часом починало ввижатися, що з усього цього хаосу котушок, панелей та конденсаторів зловісно посміхається до мене Пегасова примара — голем.

У кутку затхлої камери я несподівано наткнувся на скляну перегородку. Підсвідомо відсахнувся, потім обережно дослідив перепону. Раптом руки мої заклякли, серце стислось. За склом при світлі ліхтарика я побачив Пегаса. Він лежав горілиць на якомусь незвичайному, ніби операційному столі. Його руки були складені на грудях, очі заплющені, здавалося, ніби він замислився.

Як не дивно, але у мене в голові раптом прояснилось. Лють охопила і, мов розжарена іскра, промчала втомленим тілом. Відчуваючи, як до мене повертаються сили, я почав шалено стукати в перегородку:

— Вставайте, докторе Пегас! Не час відпочивати! Я все ще тут і живу. Живу, чуєте?!

Смертельно бліде обличчя не поворухнулось. Під ногами в мене дзенькнула металева річ. Не довго думаючи, я одним ударом розбив скляну стіну, засипавши себе склом, наче снігом.

Нахилившись над Пегасом, я побачив, що він посміхається тією ж презирливою посмішкою, яка так міцно в’їлась мені в пам’ять.

Я схопив його за руки, щоб струснути, і зупинився. вражений. Це були не руки; це були скоріше гіпсові зліпки, — холодні й важкі. Квапливо приклавши вухо до грудей, я уважно прислухався. Він не дихав. І тільки тепер я збагнув: переді мною лежить мертвяк!

Приголомшений, я сів просто на всіяну скалками підлогу. Пережите видавалось мені нереальним. Як я потрапив у таку жахливу ситуацію? Хто вбив Пегаса? Скільки часу я сидів в цьому підземеллі? І чи не я, будучи в нестямі, став убивцею Пегаса?

«Може, він ще не вмер. Може, ще є надія на порятунок, — заспокоював я сам себе. — Треба негайно щось робити».

Під час гарячкового огляду приміщення за одним з апаратів я побачив у стіні дірку, яка, здавалося, була пробита зовсім недавно. Хто сюди добирався? Чого? Але на роздуми не було часу.

Я рішуче поліз у отвір і опинився в Динценгоферовому коридорі. На мене війнуло знайомим запахом цвілі; як і тоді, задзвенів метроном водяних краплинок.

За поворотом стіни я спіткнувся об купу каміння та цегли. Над нею угорі зяяла друга дірка, в неї хтось просунув мотузяну драбинку, кінець якої, завдовжки метрів з півтора, висів над завалом. Смикнувши двічі, щоб перевірити її міцність, я швидко піднявся нагору і потрапив у коридор звичайнісінького старочеського підвалу. Як кібернетична миша, настирливо і без будь-якого плану я заглядав у кожний закапелок, аж доки не вибрався на сходи, що вивели мене до головного коридора будинку. Постукав у перші ж двері. Ніхто не відповів. Не відгукнулись і в другій квартирі. В наступну я зайшов без стуку. На мій великий подив, жодні двері не були замкнені. В квартирі не було нікого; в сусідніх — так само.

І я зрозумів, що люди покинули будинок. Мабуть, вони дуже поспішали, бо ніхто не взяв ніяких речей.

Що ж трапилось?

Я вибіг надвір і, перебігши Ностицеву вулицю, на розі Малтезької площі зайшов до першого ж під’їзду.

І цей будинок був безлюдний. На вулицях — ані душі. Хто ж мені порадить, де знайти лікаря?

Через хвіртку в дерев’яних воротах я потрапив у внутрішній двір.

— Гей, чи є тут хто живий?

Сірі стіни з кількома рядами зачинених вікон відповіли мені глухим відлунням. Зграя наляканих горобців пурхнула з даху.

— Люди! Люди, відгукніться, мені потрібна допомога, я шукаю лікаря! — кричав я захриплим голосом.

Старовинні будинки мовчали як зачаровані. А небо привітно посміхалося великими блакитними очима з віями білих хмарок.

Куди ж усі поділись? Куди ви зникли, мешканці цього тихого закутка старенької Праги? Чи, може, вас приспав хтось, як у казці про Сплячу Красуню?

Місто мовчало.

Огляд будинку з воротами в романському стилі закінчився так само, як і раніше; всі квартири незамкнені, безлюдні, і годинники скрізь зупинились.

Все здається мені таким неймовірним… Може, я переживаю важкий сон, якого позбудусь вранці? А може, і Пегас — тільки плід хворобливої фантазії?

А голова нестерпно болить…

«Треба повернутися до Пегаса. Треба пересвідчитися, що це не обман хворої уяви. Треба прокинутись від маячіння або ж якось допомогти нещасному винахідникові власними силами. Можливо, він ще не мертвий, як мені видалось у першу страшну мить…» — такі думки проносились у мене в голові, коли я повертався до будинку «двох горлиць».

Глянувши на сходи, я подумав, що можу потрапити до лабораторії через квартиру Пегаса тим же шляхом, як і першого разу. Можливо, мені вдасться зробити це без допомоги доктора.

Кібернетичний Ферда знову ігнорував мої прохання, але