Казки роботiв. Кiберiада - Станіслав Лем
– Ах ти нездаро! – крикнув король. – Що собі дозволяєш? Як так можна?! То я маю служити ложем комусь, а не собі, почваро? Ти забуваєшся, голубе!
Злякався Хитріян королівського гніву й почав просити, щоб король зволив скуштувати іншого сну, вибачався за помилку і доти переконував короля, поки він, зласкавившись, узяв двома пальцями контактик і підключився до сну під назвою «Солодкий сон в обіймах восьмипестливої Октопіни». Дивиться і бачить себе в натовпі роззяв на великому майдані, по якому посувається кортеж, увесь із шовків, єдвабів, механічних слонів і паланкінів з чорного дерева, а посередині пливе слон, схожий на золоту капличку, а в ньому за вісьмома заслонами чудова у своїй янгольській жіночності постать із осяйним обличчям і галактичним поглядом, з високочастотними сережками, аж дрож короля пойняв. Він хотів спитати, що це за особа такої небесної вроди й постави, але не встиг і уст розтулити, як почув захоплений шепіт натовпу: «Октопіна! Октопіна їде!»
Справді, це так бучно й розкішно саме святкували заручини королівської доньки з заморським лицарем на ймення Снупан.
Король здивувався, що не він той лицар, а коли кортеж проїхав і за ним зачинилася палацова брама, він разом з усім натовпом подався до найближчого заїзду. Там побачив Снупана, який у самих тільки дамаських шароварах, поцяткованих золотими цвяшками, з порожнім жбаном з‑під іонтофорезу в руці підійшов просто до нього, обійняв його, притиснув до грудей і гаряче зашепотів на вухо:
– Я мав опівночі зустрітися з королівною Октопіною на палацовому подвір’ї в гаю колючих кущів біля ртутного фонтана, але не смію йти, бо з радості випив надто багато трунку, отож благаю тебе, чужоземцю, подібний до мене як крапля до краплі, – піди замість мене, поцілуй королівні руку, назвавшись Снупаном, а я буду повік тобі вдячний!
– А чом би й ні? – відповів король, хвильку подумавши. – Піти можна. Чи вже йти?
– Так, так, поспішай, бо скоро північ, пам’ятай тільки, про це побачення не знає ні король, ані хтось інший, окрім королівни і старого сторожа при хвіртці. Коли він заступить тобі дорогу, вклади йому в руку оцю калитку з дукатами, і він пропустить тебе й слова не сказавши!
Король кивнув, схопив торбинку з дукатами і побіг просто до замку, бо дзиґарі голосами чавунних пугачів саме вибивали північ. Майнув тінню по звідному мосту, зазирнув у темряву ровів, схилився й проліз попід гострими ґратами, що виступали зі склепіння брами, й побачив на дитинці під колючим кущем біля ртутного фонтана чудову постать королівни Октопіни, що ясніла в місячному світлі. І така вона була зваблива, що король аж затремтів увесь.
Спостерігаючи це тремтіння заснулого монарха в палацовому передпокої, Хитріян захихотів і аж руки потер, упевнений, що вже прийшла королівська погибель, бо добре знав, якими могутніми обіймами стисне восьмипестлива Октопіна нещасного зальотника! Він добре знав, якими поцілунками‑присосками затягне вона короля у глиб сну, аби він уже ніколи не міг повернутися до дійсності! І справді, прагнучи обіймів королівни, Розпорик поспішав уздовж муру в тіні галерей туди, де місячно ясніла її ангельська подоба. Коли це раптом біля хвіртки йому перегородив алебардою дорогу старий сторож. Король підняв був руку з дукатами, але коли відчув їхню звабливу й любу серцю вагу, йому стало жаль: як це заради якихось обіймів таке щастя марнувати?
– На ось тобі дуката, – сказав король, розв’язуючи калитку, – та впусти мене.
– Прошу десять, – відповідає сторож.
– Десять дукатів за одну хвилину – та ти, либонь, здурів! – засміявся король.
– Дешевше не буде, – каже сторож.
– Ані дуката не спустиш?
– Ані дуката, мій пане.
– Бачили такого? – вереснув король, що любив лаятися як швець. – Ну й нахаба! Нічого тобі не дам, здирнику!
Тоді сторож так луснув його алебардою по лобі, що Розпорикові аж задзвеніло в голові, і він разом з галереями, дитинцем, звідним мостом й усім сном поринув у небуття, щоб у наступну мить розплющити очі біля Хитріяна, перед Шафою Снів. Кібернер украй розгубився й подумки полічив, що в нього вже вдруге нічого не вийшло: вперше через королівське боягузтво, а вдруге – через скнарість. Однак він знаку не подав, та давай далі вмовляти короля, аби той потішив свою душу іншими снами.
Тоді Розпорик вибрав сон «Про любчика‑шурупчика».
Одразу ж став він Паралізієм, володарем Епілепонтону і Малярійні, старезним дідуганом, в якого тремтіли руки, але страшенно соромітна душа повсякчас прагла пороків. Та тільки що з того, коли всі суглоби тріщать, руки ніг не слухають, а ноги – голови! «Може, я ще поздоровшаю», – подумав старий і вислав своїх полководців, дегенералів Екламптона і Тортурія, щоб убивали й палили кого тільки можна, захоплювали ясир та іншу здобич. Вони пішли, порізали, пограбували, повбивали, повернулись і сказали таке:
– Пане й володарю! Порізали ми, попалили, а оце тобі воєнна здобич і ясир: прекрасна Адориція, княгиня еників і пеників з усіма своїми скарбами!
– Га? Що? Зі скарбами? – захрипів, трясучись, король. – Але де? Нічого не бачу! А що це так тріщить і шарудить?
– Та отут, на цій коронній канапі, Ваша Королівська Величносте! – вереснули хором дегенерали. – А тріщить тому, що на покривалі канапи, зробленому з перлів, ворушиться бранка, щойно згадана княгиня Адориція, а шарудять її золототкані шати, – це так ридає прекрасна Адориція, переживаючи своє приниження!
– Га? Що? Приниження? Це добре, це дуже добре! – хриплячи, видушив із себе король. – А дайте‑но її сюди, я її обійму і зганьблю!
– А цього, Ваша Королівська Величносте, з огляду на інтереси держави робити не можна, – втрутився головний королівський медикатор.
– Як? Не можу зганьбити? Збезчестити? Ти що, здурів? Я не можу? А хіба ж протягом усього життя я робив щось інше?
– Саме тому, Ваша Королівська Величносте! – пояснив головний медикатор. – Оскільки Ваша Королівська Величність може від того заслабнути!
– Так? Ну, то дайте того… топірця, а я її собі той – зітну…
– З дозволу Вашої Королівської Величності, і це теж не рекомендується, бо знесилить вас…
– Що? Як?! Ну, то що мені з цього королювання?! – захрипів у розпачі король. – Тоді лікуйте мене! Зміцнюйте! Одмолоджуйте, аби міг… того… як
