Казки роботiв. Кiберiада - Станіслав Лем
Тоді, відсапавшись, пообсмикували на собі куцини, поправили пошарпані шийні хустки, холодно вклонилися мені й один за одним вийшли з пивниці, а я, охоплений подивом і меланхолією, зостався сам із важким лазерним пістолетом у тремтячій руці.
Таку повчальну історію розповів конструктор Трурль королеві Мучидаву з Залізії. Коли ж монарх і далі вимагав пояснень щодо нелінійного удосконалення, Трурль сказав йому:
– Колись на планеті Кембалії я бачив наслідки діяльності, розпочатої в дусі удосконалення. Кембалійці віддавна присвоїли собі іншу назву й іменувалися гедофагами або щастеїдами чи, коротше й простіше, щасливцями. Коли я прибув до них, там саме панувала епоха достатку. Усі кембалійці, тобто щасливці, сиділи у власних палацах, створених для них автоматнею (так вони звуть своїх скреготливо‑трибкових бранок), скроплювані парфумами, обкурювані кадилами, пещені електрикою, сповиті золотом і сріблом, по коштовностях валяючись, по скарбах своїх проходжаючись, золоті шати носили, дукатами брязкотіли, мали військо недремне і численні гареми, в сурми грали, в барабани били, а все ж якісь понурі ходили. А було ж усього повно! На цій планеті якраз відмирало зворотнє «ся». Там бо ніхто не прогулювався, до лейденської банки не прикладався, ні розважався, ані кохався, тільки кожного кембалійця прогулювач прогулював, годувальниця годувала, розважальниця розважала, і він навіть сам посміхнутися не міг, бо й це за нього робив спеціальний автомат. Їх так чудово заступали й у всьому виручали машини, що вони сиділи, оточені гуріями і в орденах, якими автоматня послужливо прикрашала кожного, постачаючи від п’яти до п’ятнадцяти штук на хвилину; обліплений золотою мурашнею машиночок і машиняток, які його напахчували, масували, в очі солодко зазирали, у вуха мило нашіптували, під коліна брали, до ніг припадали й безперестанку куди попало цілували, тинявся той щасливець, або ж гедофаг, чи кембалієць, самотою, серед далекого гулу надпотужних продукарень, які, заступивши довкола обрій, працюють день і ніч, і вилітають із них золоті трони й ланцюжкові лоскотальця, перламутрові підборідники і капці, скіпетри і берла, карети й еполети, спінелі й шинелі, піаноли і мільйони інших речей та див, створених для розкошів. Ідучи дорогою, я мусив сахатися від машин, які пропонували мені свої послуги, а нахабніших доводилось стусати в перед і в корпус, бо дуже вже накидалися зі своїм слугуванням. Нарешті, втікаючи від усієї тієї зграї, я опинився в горах і побачив там велику череду вилитих із золота машин, які скупчились перед заваленим каменюками входом до печери. А крізь шпарину видно було бистрі очі кембалійця, що аж тут сховався від загальної щасливості Побачивши мене, машини відразу ж кинулися обмахувати віялами і масувати мою особу, нашіптувати на вухо казки, цілувати руки й пропонувати трони, і я врятувався лише завдяки тому, що кембалієць, який сховався у печері, змилосердившись, відвалив камінь і впустив мене досередини. Він був напівзаіржавілий, але навіть радий з цього. Сказав мені, що він останній мудрець‑кембалієць. Міг би цього й не казати, бо я й сам зрозумів, що надмір добробуту гірший від злиднів, бо що ж насправді можна, коли можна все? І як можна вибирати, коли оточена суцільним раєм розумна істота тупіє від такої відсутності вибору і зовсім чманіє від самоздійснюваності мрій. Я розмовляв із тим мудрецем, котрого звали Тризувієм Пайдоцьким, і ми з ним дійшли висновку, що тут треба було б зробити великі закриття і встановити Онтологічний ускладнювач‑знедосконалювач. Інакше всі загинуть. Тризувій уже давно обдумав ускладнювання як побутове знелегшення. Я всіляко намагався переконати його в тому, що він помиляється, адже він хотів просто усунути одні машини за допомогою інших машин, а саме – пожирачок, дражнилок, мучилок, трощилок, ломилок, побивачок. Бо це було б те саме, що виганяти диявола за допомогою шайтана, і водночас спрощенням, а не ускладненням. А історія, як відомо, невідворотна, і до давніх часів повернутися можна хіба що в снах і мареннях.
Потім ми з ним пішли через велику рівнину, зовсім засипану дукатами, по кісточки грузнучи в золоті й відганяючи палицями остогидлих ощасливлювачок. Ми бачили непритомних від електросп’яніння вкрай запещених кембалійців‑гедофагів, які лише тихо гикали, і нам від споглядання цього надто розвинутого розвитку й надто надмірного надміру аж розривалася душа, сповнена співчуття і жалю. Ще інші мешканці автопалаців вдавалися до кіберчвар і шалених дивацтв. Одні нацьковували машини на машини, інші, неспроможні витримати суцільної краси, самі розбивали на скалки дорогоцінні вази й товкли коштовності, стріляли з гармат у діаманти, страчували на гільйотині сережки, а діадеми веліли колесувати, ще інші втікали на горища і піддашшя від життєвих пересолод, а були й такі, що наказували машинам бити себе, або ще робили все водночас і напереміну. Та це не допомагало. Всі гинули від розпещення, хоч і не однаково. Я відраджував Тризувія від того, щоб просто припинити діяльність продукарень, бо недосолодити так само погано, як і пересолодити. Але він, замість того, щоб узятися до онтологічного ускладнювання, почав висаджувати в повітря автомати і зробив дуже погано, бо настало загальне лихо, тільки він сам до цього вже не дожив: на нього напала десь зграя самозальотниць, присмокталися фліртувальниці і звабниці, затягли в цілувальню, затуманили обіймами, запаморочили і обснували так, що він загинув, кричучи гвалт від перепещення. І залишився лежати на пустищі, засипаний дукатами, як могилою, у своїх куцих, обсмалених механічною пристрастю, латах.
Отаке‑то трапилося з не дуже мудрим мудрецем, Ваша Королівська Величносте, – закінчив Трурль. А коли й цього Мучидавові було замало, він спитав:
– То чого ж бажає Ваша Королівська Величність?
– Конструкторе, – відповів Мучидав. – Ти кажеш, що твої оповіді повчальні, тільки я чомусь цього не бачу. Мушу признатися, що вони цікаві, тому бажаю, аби ти й далі їх розповідав. І то безупинно.
– Королю, – відказав йому на це Трурль, – ти хотів довідатися, що таке досконалість і як її досягти. Але, виявляється, тобі недоступні глибокі й повчальні думки, які випливають з моїх оповідей. Насправді ти хочеш розваги, а не повчання. І все ж, коли ти мене слухаєш, почуте входить у твою свідомість, впливає і впливатиме на неї, як міна сповільненої дії. В надії на це дозволь розповісти тобі майже правдиву незвичайну й заплутану історію, котра, може, прислужиться й твоїй коронній раді.
Послухайте ж, мої панове, історію Розпорика, короля кембрів, дейтонів і недоготів, якого довела до згуби хтивість!
Розпорик походив з великого роду гвинтанів, який поділявся на дві гілки: правих, що панували, і лівих, званих ще лівозбоченими,
