Казки роботiв. Кiберiада - Станіслав Лем
– Дивися й мовчи!
Нахилився, тремтячи, король і справді побачив нелінійно і бінарно змодельоване середньовіччя, а в ньому країну Данделію, Крижаний Ліс і палац королівни зі Спіральною Вежею, Пташником з Іржанням і Багатооку Скарбницю в підземеллях, а також саму Недотепу, яка граційно і стохастично прогулювалася змодельованим лісом. Крізь вічко у Чорній Скрині було видно, як її плоть, уся червона зсередини і золота від електричного розжарення, тихо шуміла, коли змодельована королівна зривала змодельовані квітки й тихенько наспівувала змодельовану пісеньку; і скочив Розпорик на скриню, й давай гатити руками в її віко, добиваючись усередину, бо хотів у своєму шаленстві вдертися до замкненого в ній світу. Але пустельник швидко вимкнув струм, стягнув короля зі скрині й каже:
– Ти тричі шалений! Хочеш досягти неможливого, бо ж не може істота, збудована з реальної матерії, потрапити в глиб світу, який є лише кружлянням і вируванням елементів у цифровій, нелінійній і делікатній моделі!
– Я мушу! Мушу!!! – верещав знетямлений Розпорик і бився головою об Чорну Скриню, аж бляха вгиналася, а пустельник каже:
– Коли вже так хочеш, я допоможу тобі поєднатися з королівною Недотепою, та знай, що спершу ти втратиш свою теперішню подобу, бо я повинен зняти з тебе мірку згідно з твоїми координатами і змоделювати тебе самого атом за атомом, а тоді запрограмую тебе і ти завдяки цьому станеш частиною того середньовічного змодельованого світу, що існує в Скрині і буде існувати в ній доти, доки вистачить струму в дротах і напруги в анодах і катодах. Проте ти сам назавжди втратиш свою теперішню подобу й існуватимеш лише у вигляді прегарних, делікатних, стохастичних і нелінійних струмів!
– Як я можу тобі повірити? – спитав Розпорик. – Звідки мені знати, що ти змоделюєш мене, а не когось іншого?
– Тоді давай спробуємо, – сказав старий. Потім зважив його, обміряв, як це робить кравець, але докладніше, бо зняв мірку з кожного йото атома, нарешті запрограмував Скриню і сказав: – Дивись!
Глянув король крізь вічко й бачить, як він сам, сидячи перед каміном, читає книжку про королівну Недотепу, як біжить її шукати, як розпитує, аж посеред золоченої пустелі натрапляє на хатку і бачить у ній старого мудреця, котрий вітає його словами:
– Шукаєш Недотепу, нещасний! – і так далі.
– Гадаю, ти переконався, – сказав старий, вимикаючи струм. – А тепер запрограмую тебе в середньовіччі поряд з чарівною Недотепою і будеш снити з нею вічний сон нелінійного цифрового моделювання…
– Гаразд, гаразд, – каже король, – але ж це все‑таки тільки моя подоба, а не я сам, бо сам я тут, а не у Скрині!
– Зараз тебе тут не буде, – відповів приязно старий, – я вже про це подбаю…
З цими словами він видобув з‑під ліжка важкого, але замашного молота.
– Коли пригортатимеш до себе кохану, – пояснив йому пустельник, – я зроблю так, щоб ти не існував у двох місцях – і тут, і там, у Скрині – знаю надійний спосіб, старий і простий. Отож зволь нахилитися, мій пане…
– Спершу ще раз покажи мені Недотепу, – сказав король. – Я хочу перевірити досконалість твого методу…
Старий показав йому Недотепу крізь вічко Чорної Скрині. Король дивився, дивився та й каже:
– Опис у давній книзі занадто перебільшений. Загалом вона нічогенька собі, але не така вже надзвичайна, як про це пишуть у хроніках. Бувай здоров, мудрецю…
І повернувся на каблуках.
– Як же це? Куди ти, навіжений?! – закричав пустельник, стискаючи в руках молота, бо король уже простував до дверей.
– Куди‑будь, аби не до Скрині, – відповів Розпорик і вийшов, і в ту ж мить сон луснув йому під ногами, як мильна бульбашка, й король побачив перед собою страшенно розчарованого Хитріяна в передпокої. Адже так недалеко було до того, щоб короля замкнули в Чорній Скрині, з якої Архімудрит уже б ніколи його не випустив…
– Мій кібернере, занадто вже ти стараєшся у цих своїх снах з дамами, – промовив король. – Або давай мені якийсь сон, у якому можна зазнати любощів без зайвих клопотів, або забирайся з палацу разом зі своїми шафами!
– Пане, – відказує на це Хитріян. – Маю для тебе сон саме такий, як хочеш, надзвичайно високої якості, тільки спробуй його, прошу, і ти сам у цьому пересвідчишся!
– Який це ти так вихваляєш? – питає король.
– Оцей, пане, – відказує Архімудрит, тицяючи в перламутрову табличку з написом: «Мона Ліза, чи Лабіринт солодкої нескінченності».
І сам бере вилку що теліпається у короля на годинниковому ланцюжку, аби, не гаючись, чимшвидше ввіткнути її в розетку, бо бачить, що справа кепська: Розпорик уникнув довічного ув’язнення в Чорній Скрині, безперечно, лише завдяки своїй тупості, котра не дозволила йому як слід закохатися у звабливу Недотепу.
– Чекай‑но, – мовить король, – я сам!
І увімкнув вилку. Ввійшов він у сон і бачить, що й надалі залишається самим собою, Розпориком, стоїть у палацовому передпокої, а обіч нього Хитріян‑кібернер, котрий переконує його, що найрозпуснішим з усіх є сон про Мону Лізу, бо в ньому відкривається нескінченність жіночого роду; отож він послухав, підключився і давай розглядатися за тією Моною Лізою, бо йому вже кортіло зазнати її любих пестощів, але в черговому сні знову опинився в передпокої поруч з королівським Архімудритом. Тоді ще раз швиденько підключився до шафи й потрапив у наступний сон, і знову те саме: передпокій, а в ньому шафи, кібернер і він сам.
– Чи мені сниться? – заволав він, підключаючись; знову передпокій з шафами і Хитріяном; давай ще раз – і те саме; і ще раз, і ще, усе швидше.
– Де Мона Ліза, шахраю? – вереснув король, а тоді висмикнув вилку, щоб прокинутися, але нічого не вийшло! Знову він у передпокої з шафами. Затупотів король ногами й давай метатися від сну до сну, від шафи до шафи, від Хитріяна до Хитріяна, потім і цього вже не хотів, нічого, аби тільки повернутися до дійсності, до улюбленого трону, до палацових інтриг і розпусти, смикав вилки, втикав наосліп, знову витягав.
– Ой, рятуйте! – кричав він. – Рятуйте, король у небезпеці! – а тоді: – Моно Лізо! Гей! Агов! – і підстрибував зі страху, метався по кутках, шукаючи шпарини, яка вивела б його до дійсності – але все намарно. Не знав, чому воно так сталося, надто вже був нетямущий, але на цей раз ані тупість, ані підозріливість, ані нікчемна легкодухість вже не могли його врятувати. У надто вже велику кількість снів утрапив, надто багато щільних коконів його обсотало, отож хоч і наддер одного‑другого, борсаючись
