Казки роботiв. Кiберiада - Станіслав Лем
Кортить лицареві до Рамольди, та не випадає так одразу питати. Тим часом старий князь розповідає йому, що в замку гостює чужий лицар, Винодур з роду Полімериків, фехтмайстер‑еласт, котрий ні про що інше не марить, як тільки про поєдинок із самим Фиртаном. Аж ось і Винодур, гнучкий і гінкий, підійшов та й каже:
– Знай, що я прагну домогтися високонапружної Рамольди, з стегнами із живого срібла, персами, яких не намалює й діамант, і з магнетичним поглядом! Вона твоя суджена, але я викликаю тебе на смертельний двобій, аби з’ясувати, котрий із нас візьме з нею шлюб!
І кидає білу нейлонову рукавичку.
– Шлюб одразу ж після турніру! – додає батько‑князь.
– Згода, – каже Фиртан, а Розпорик у ньому думає собі: «Мені що, після шлюбу візьму та відразу й прокинуся! Але чорти принесли цього Винодура!»
– Ще сьогодні, мій лицарю, – править своєї Гетерик, – зустрінешся на цій утоптаній землі з Полімеричним Винодуром, бій при смолоскипах. А тепер прошу відпочивати!
Розпорик у подобі Фиртана трохи занепокоївся, але що вдієш? Пішов до призначеного йому покою, а за хвилю чує – стук‑стук у двері, і хильцем, бочком всувається стара кіберівниця, підморгує і каже так:
– Не бійся нічого, лицарю, ти здобудеш прекрасну Рамольду і ще сьогодні схилиш голову на її живосрібне лоно! Тільки про тебе мріє вона і вдень, і вночі! Одне затям: сміливо атакуй, нічого тобі Винодур не вдіє, ти переможеш!
– Легко сказати, моя кіберівнице, – відповідає лицар, – а коли щось вийде не так? Якщо я, скажімо, послизнуся чи не заслонюся вчасно? Не мені так легковажно ризикувати! А може, ти знаєш якісь надійні чари?
– Хи‑хи‑хи! – зарипіла стара. – Де там, крицевий пане! Нема таких чарів, та, зрештою, вони тобі й не потрібні зовсім, бо я добре знаю, що буде, і обіцяю, що ти й незчуєшся, як переможеш його!
– І все‑таки з чарами було б певніше, – відповів їй лицар, – а надто уві сні. Але, стривай‑но, чи тебе не Хитріян прислав, аби впевнити мене в собі?
– Не знаю я ніякого Хитріяна, – відказує кіберівниця, – і не знаю, про який сон ти говориш. Це ніякий не сон, а реальність, мій крицевий пане, і невдовзі переконаєшся в цьому, коли Рамольда поцілує тебе своїми магнетичними устами!
– Це дивно, – муркнув Розпорик і вже навіть не зауважив, що кіберівниця вийшла з кімнати так само тихенько, як і ввійшла. – Невже це не сон? Чомусь мені так здавалося. Сказала, що це наяву. Гм, важко вирішити, але обережність слід подвоїти!
А вже сурми сурмлять, уже чути ходу озброєних воїнів, галереї тріщать від натовпу, всі чекають одважних. Іде тоді Фиртан на арену, а йому коліна підгинаються, бачить, як солодко поглядає на нього прекрасна Рамольда, Гетерикова донька, але не до її принад зараз! На освітлену смолоскипами арену дитинця ступає Винодур, і ось, брязнувши, стялися мечі Тут уже Розпорик лякається не на жарт і будь‑що‑будь вирішує прокинутися. Старається, як тільки може, але зброя його міцно тримає, сон не відпускає, а ворог атакує! Щораз дужче лунає брязкіт зброї, вже Розпорикова рука мліє, але раптом його ворог скрикнув і показав зламаного меча. Лицар хотів кинутися на нього, але той вибіг з утоптаного кола, зброєносці подали йому іншого меча, а до Фиртана з натовпу глядачів виходить стара кіберівниця й шепоче на вухо:
– Крицевий пане! Коли ви опинитесь біля відчиненої брами, котра веде на міст, Винодур опустить меча, а ти тоді бий сміливо, це буде певним знаком твоєї перемоги!
Прошепотіла і зникла, а озброєний противник уже біжить з новим мечем. Б’ються, Винодур гатить, наче ціпами молотить, але згодом таки знесилів, став усе слабше відбивати удари, ось відслонився. Настав слушний момент, але меч у руці Винодура і далі страшно блищить. Розпорик увесь напружився й подумав: «Та на біса мені та Рамольда разом з її принадами!» А тоді обернувся і дременув у темряву ночі через звідний міст, аж колоди задудніли. Супроводжуваний криками «Ганьба!» і свистом юрби, добіг до лісу і так гримнувся лобом об дерево, що аж свічки в очах замиготіли. Прокліпався й бачить, що стоїть у передпокої палацу перед Чорною самосонною Шафою, а поруч нього інженер душ Хитріян криво посміхається. Він тією посмішкою прикривав велике розчарування, оскільки фиртанічно‑рамольдичний сон був пасткою, поставленою на короля. Якби Розпорик послухав був ради старої кіберівниці, Винодур, що тільки удавав слабість, умить прохромив би його мечем у брамі, чого король уникнув лише завдяки своєму безмежному боягузтву.
– Ну, як, добре було тобі, Милостивий Пане, з Рамольдою? – питає проноза.
– Де тамі Я покинув її, бо вона не така вже чарівна! – каже Розпорик. – А ще там дійшло до якоїсь бійки. Я волію сни без битв і зброї, розумієш?
– Воля ваша, Ваша Королівська Милосте, – відповідає Хитріян. – Вибирайте, пане, в усіх шафових снах на вас чекає тільки насолода…
– Побачимо, – сказав король і підключився до сну під назвою «Ложе королівни Гопсалі». Бачить він кімнату незвичайної краси, всю оздоблену златоглавом. Крізь кришталеві шибки ллється, мов джерельна вода, світло, а біля перламутрового будуару стоїть королівна, позіхаючи й лаштуючись до сну. Побачивши таке, Розпорик здивувався. Хотів уголос кахикнути, аби подати королівні знак про свою присутність, але не може й пари з уст пустити – чи йому заціпило? Хоче помацати свого рота, але й того не може зробити. Вирішив поворухнути ногою, теж не здужає. Злякався він, шукає поглядом, де б сісти, бо його з переляку аж у млість кинуло, – і цього не може. Тимчасом королівна позіхнула раз, удруге, втретє, та як гепнеться на нього, зморена сном, аж затріщав увесь король Розпорик, бо ж то він сам власною особою і був ложем королівни Гопсалі! Видно, неспокійні сни мучили дівчину, бо
