Хто ти? - Олександр Павлович Бердник
Дід Василь зітхнув, запитав:
— Яким вітром?
— В комендатуру требують, — сказав колишній фурман. — Негайно.
— Хто требує? І що це за «комендатура»?
— Треба бути в курсі, — відповів поліцай. — А требують наш новий комендант Пилип Рябченко і німецький офіцер.
— Що ж, пішли, — підвівся дід Василь.
Одягнув свого сіряка, насунув на лоба смушеву шапку. Повагом пішов вулицею до центру села. Хлопці з карабінами — по боках. Дід Василь поглядав на них скоса, гірко усміхався. Почесна варта!
В приміщенні сільської Ради горіла лампа, гоготіла грубка. Діда Василя зустрів у коридорі Пилип Рябченко, відомий сільський злодій, що одсидів у в’язниці десять років за пограбування крамниці. Він був одягнений у командирський кітель, синє галіфе, з пістолетом при боці. Вилицювате повісплене обличчя самовдоволено посміхалося, він бадьоро подав руку діду Василеві, сказав:
— Не бійтеся. Ми вас для діла.
— А я й не боюся, — спокійно відповів дід. — Яка справа?
— Сюди, — показав «комендант» на двері.
З-за столу підвівся офіцер, вказав на стілець. Дід Василь сів. Мовчав. Німець допитливо розглядав старого Сміяна, той не одводив очей.
— Я про вас багато чув, — ввічливо почав офіцер. — Ви Василь Іванович… е-е… Сміян. А я — оберштурмбанфюрер Генріх фон Шварц. У минулому — маґістр астрономії, тепер — солдат рейху. Мені розповідали, що ви колись плавали довкола світу, бувалий моряк. Чи так?
— Було, — кивнув дід Василь, потай дивуючись чистій вимові німця і тому, що той поміняв астрономію на мундир оберката.
— Прекрасно, — сказав фон Шварц. — З бувалим чоловіком добре мати справу. Не те, що з жовторотими балакунами. До речі, ви теж працювали колись у дитбудинку?
— Було колись, — знову зітхнув старий Сміян.
— Чув, чув, що вас звідти вигнали. Це не дивно. Тепер можна бачити, кого там виховували. Бандитів, убивць. Ви чули, що вихованці дитбудинку по-звірячому вбили коменданта поліції? Як це назвати? Їх мали відправити до Німеччини, дати їм освіту, виховання, кар’єру, а вони? Що вони обрали для себе, я питаю? Шлях ганьби і смерті!
— Може, вони не так і винні? — обережно запитав дід Василь. — Може, комендант напав на них, ударив, образив. Діти дуже імпульсивні, емоційні істоти. Потім, треба врахувати ситуацію, їхні долі…
— Розумію, розумію вашу м’якість, вибачливість, — скривився фон Шварц. — Проте ми знаходимось не в утопічному краю розваг і забав. Ми — в жерлі вулкана. Тепер війна, і діють закони війни. Але ми ухилилися від теми. Ситуація в селі склалася така, що для керування потрібно підібрати людей досвідчених, надійних, мудрих. Ми подумали про вас. При большевицькому режимі ви притіснялися, переслідувалися, вас не розуміли. Я правду кажу? — тикнув офіцер пальцем у бік Пилипа.
Той радісно подався вперед, затарабанив:
— Так, так, пане начальнику! Розумієте, Василю Івановичу, ми тут обдумували, кого поставити на старосту… на голову, так би мовити, села. Зупинилися на вашій кандидатурі. Ви грамотний, вас притискували…
— Дозволь, дозволь, — перебив його дід Василь. — Хіба переслідування — така блискуча характеристика? Ось ти — сидів у тюрмі? То що — це рекомендація, щоб тебе поставити начальником? Думаю, що й у Німеччині за крадіжку карають. Та й добре карають.
— Е, не жартуйте, — сердито сказав Пилип, — Я знаю вашу в’їдливу, пекучу натуру, але ви не забувайте, з ким маєте справу… Наші визволителі жартів не люблять.
— Чому ж, — засміявся фон Шварц. — Старий чудово пожартував. У його словах — глибокий смисл. Говори далі, коменданте.
Пилип розвів руками.
— Діло ясне. Старосту треба такого, щоб люди поважали його, слухали. І щоб надійний був… для німецької власті. Щоб довіряли йому. От і все!
Обличчя діда Василя було спокійне, незворушне. А в голові й у грудях вирував ураган. Ось воно підійшло, випробування. Ти чекав його, Василю, ти отримав його. Надійний для німців. Авторитетний для села… До чого ти дожився, старий? На яке перехрестя попав? Нікчема кидає тобі в обличчя страхітливі образи, обпльовує тебе, а ти й відповісти не можеш.
Як діяти? Що вирішити? Не прямі стежечки перед ним. Краще було б умерти. Та хіба його доля вирішується тепер? Чи не злегковажить він, діючи зненацька, імпульсивно? А як же діти, Громограй, Микола, Оленка, односельчани?
Староста села. Прислужник німців… Чи зрозуміють? Чи збагнуть? Адже й раніше не всі розуміли його відвертість, його щирість, його їдкий гумор, максималізм. А тепер… Дати в руки заздрісникам і боягузам, шептунам і двурушникам право відверто зганьбити його, щоб компенсувати свою власну ницість і страх? Та й добрі люди не все зрозуміють, обплюють і проклянуть.
Хіба не можна відмовитись? Ні — і все! Чисте сумління, мужня смерть, добре слово у майбутнім поколінні. Та щось незриме застерігає, зупиняє від миттєвого рішення. Життєва мудрість не дозволяє діяти зопалу. Він поглянув у обличчя німцеві. Той насторожено очікував.
— Я повинен подумати, — сказав дід Василь спокійно.
— Ну що ви, Василю Івановичу, — скрикнув Пилип сердито, — Ну як так можна? Та інший би ручки цілував.
— Ручки цілувати будеш ти, — одрізав старий Сміян, навіть не глянувши на «коменданта».
— Кинь, коменданте, — махнув рукою офіцер. — Старий мудро вирішив. Він подумає до ранку. Це добре. Досвідчений чоловік так і має діяти. Як там у ваших казках… «Ранок мудріше вечора»?
Дід Василь важко підвівся зі стільця.
