Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

— Він просив передати… Тобі… Як побачу, — втомлено шепотів Нетреба.

— Що? Що передати?

— Що любить. Що вірний.

— А ще…

Очі Нетреби згасли. В них з’явився неймовірний біль.

— Будь мужньою… Оленонько… Нема Миколи… Загинув, захищаючи переправу… Як герой…

— Неправда! — закричала Оленка. — Неправда! Не хочу!

Вона впала на сніг, обхопила руками носилки, благала в Нетреби:

— Ну скажи, що це неправда! Ну скажи, що ти… помилився!..

Санітари суворо відсторонили її, підняли носилки, понесли. Натовп мовчав. Вона підвелася з землі, знеможено рушила вулицею. Куди? Навіщо?

Сиплеться сніг. Тріщить мороз. Порожнеча в світі. Нічого нема. Нема людей. Нема життя. Лише тіні, тіні… Навіщо? Для чого?

Незчулася, як ноги принесли її до військкомату. Опинилася в кабінеті воєнкома. Він запросив сісти. Мовчав. Нічому не дивувався.

— Ви зрозумієте мене, — прошепотіла Оленка. — Я не можу тут бути. Я втратила все… найдорожче… найкраще… Там… Я теж хочу туди, де він загинув.

Довго не зводив погляду з неї капітан. Що він бачив у глибині її зіниць? Помітив безодню муки, яку звідало юне серце, побачив передчасно поховану любов чи помітив глибину відчаю, з якої зароджується героїзм або відкривається прірва падіння? Зітхнувши, поклав долоню на її руку. — Добре, дочко. Направлю тебе на курси радистів. Їди на свою важку стежину, дочко. Іди…

Безкрає поле. Хилиться під подихом вітру зелене жито, викидає колоски. Деякі з них уже посивіли, оповивають себе й простір над полем тонким, ніжним пилком.

Стежечка в’ється поміж хлібами, обривається біля старезної козацької могили. На зарослім верхів’ї пишається молоденька берізка. Звідки вона взялася, хто її посадив? Деревце, ніби соромливе дівча, пустотливо хитає ніжно-зеленнми вітами, вклоняється голубій далині.

Навколо — пісня. Вона пронизує простір, ллється з кожної квітки, звучить у мелодії океану хлібів, у дзвоні жайворонів, у шепоті оксамитних трав. Вона зринає з рідної землі, лине вгору, мчить у безмірнім дивоколі разом з пухнастими хмаринами.

Мовчать Микола й Оленка. Йдуть стежиною тихо, мок заворожені. Зупинилися біля могили, дивляться в очі одне одному.

— Які в тебе страшні очі, Оленонько, — шепоче Микола.

— Чим же страшні? — сміється Оленка.

Він не відповідає. Хто зна, чому страшним здався хлопцю погляд коханої. Микола підхоплює Оленку на руки, піднімає до грудей, несе на верхів’я могили. Вона пригорнулася до нього, цілує в шию, шепоче:

— До щастя, Миколо?

— До щастя, Оленонько!..

Руса коса розвилася, вітер грається нею. Затуманені очі дівчини, затуманена далина.

…Гримнули вибухи.

Оленка розплющила очі. Яке болісне пробудження! Знову замріялась, знову пірнула, мов у казку, в минулі дні.

За ілюмінаторами літака — темне небо, вибухи зенітних снарядів.

Примарні спалахи миготять на обличчі Оленки. Холоднішає під серцем, неприємно слабнуть ноги. Страшно. Але мусить триматися.

Відкривається люк. Два її супутники прощаються, мовчки тиснуть їй руку, щезають у пітьмі.

Гримлять мотори, віддаляються вогні трасуючих снарядів — спалахи смерті. Довкола морок, пасма хмар. Літак набирає висоту, щоб одірватись від ворожих винищувачів.

Незабаром і їй стрибати. Настає час іспиту. Треба звідати, на що ж вона спроможна. Для чого зростала, училась, мріяла, жила. Хто ти, Оленко?

Останні дні промайнули, як уві сні. Школа розвідників, курси радистів, короткий інструктаж. Їй належало вистрибнути з літака південніше Києва. В лівобережних лісах, недалеко від Зеленьок, кілометрів за двадцять п’ять від рідного села. Там десь діяв партизанський загін товариша «Агронома». Месники не мали постійного місця і поки що не могли самі прийняти літака. Тому доводилося йти на риск, вистрибувати по приблизних орієнтирах, а потім шукати контакту. Та що таке риск у ці грозові дні? Що їй власне життя, коли нема того, хто світив для неї закличною зіркою у темні дні відчаю? Тепер вона й себе відчуває лише зброєю. Для себе — нічого!

А з глибини душі піднімався ледь чутний протест. Спокійний тихий голос заперечував, застерігав: ти втратила все? Ти ж і маєш все. Ти зростала не в порожнечі. Ти дитя цієї землі, її минулого, її сучасного і майбутнього. Ти дочка її пісень і труда, її горя й радості. Ти несеш у собі все, як малесеньке зерно таїть у собі грядущі пишні врожаї.

Оленка прислухалась до того внутрішнього голосу, згоджувалась. І коханий Микола співав їй улюблену пісню, котру вона так часто слухала під зорями, пісню казкового Зоре-дива:

Ключ не зупинити, крил не доточити. Птах давно тріпоче в серденьку твоїм. Лише власні крила повертають силу Відшукати стежку в Материнський Дім…

Правда, правда! Чую ваші голоси, Миколко, дідусю… Йду вам назустріч.

Спокій і віра входили в серце. Хто сказав, що нема Миколи, доньки, вбитих бійців? Вони в й і й, отже, вони є, вони вже невмирущі. Хвиля життя котиться поміж новими й новими берегами. Але то береги єдиної ріки. Тієї самої ріки, краплями якої були й вони з Миколою.

Хтось торкнувся її плеча. Вона розплющила очі, підхопилася.

— Що? Пора?

Помічник пілота схилився до неї, очі в нього тривожні, темні.

— Пошкоджено прилади. Важко орієнтуватися. Десь близько, а де, не можу сказати. Що будемо робити?