Хто ти? - Олександр Павлович Бердник

На північ простягалися хребти гір. Пасма лісів дрімали у фіолетовому тумані. Поважно завмерли, ніби казкові вартові, ялини, тремтіли, гублячи червоне листя, осики, плакали, схиляючи довгі коси донизу, берези, розчісували на вітрі коричневу гриву кремезні дуби. Спокоєм і тишею зустрів Оленку Урал. Ніби й не було війни на світі, ніби й не лилася ріка крові на просторах рідної землі.

Потік евакуації приніс її і вихлюпнув у невелике містечко. Навколо юрмилися невеликі хатини з порослими мохом дахами, вулички, похилені паркани. Та на околицях уже виростали корпуси нових заводів, бараки для робітників, прокладалися нові вулиці. З воріт ще не добудованого заводу уже виїжджали танки. Їх вантажили на платформи і одправляли на захід. На захід…

А на схід, без упину, котилися валки біженців, ешелони поранених. Навіть тут, за тисячі кілометрів від фронту, відчувався страхітливий прес ворожого наступу. І наливалися кривавою напругою, кам’яніли в нечуваному зусиллі м’язи народу.

Оленка з тиждень ходила по містечку, шукала роботи. В райвно дивилися на її засмальцьовану куфайку, на посинілий ніс, розглядали документи, зітхали:

— Вчителі не потрібні. Поки що…

Вона ночувала на лавці у станційному залі, снідала сухарями й кип’ятком. Вдячно згадувала вусатого солдата, який на прощання дав їй торбу сухарів і кілька шматочків цукру.

Спогади, спогади… В них мимоволі снувався вихор минулого. Тіло, мозок, серце не витримували тягаря страшної дійсності. Вона боялася, що збожеволіє. Знову бачила палаючі села, вибухи бомб, маленький згорточок з дитиною, заклопотане обличчя санітарки.

В такі хвилини нестямно сиділа в куточку залу очікування, не чуючи ні гомону солдат, ні гудків паровозів, ні галасу евакуйованих. Накочувалися хвилі байдужості — не хотілося жити.

Почав падати сніг. Вкривав чистим, цнотливим покривалом землю. Мороз сковував тіло.

Оленка кілька разів обійшла різні установи. Сподівалася знайти роботу хоч у яслах або дитсадку. Та все було зайнято. Сторож у дитсадку, огрядний старий чолов’яга на милиці, жалісно дивлячись на неї, сказав:

— Не знайдеш ти своєї роботи, дівчино… Зараз робочі руки потрібні. Розумієш? Руки… йди на завод. Житимеш у мене. Місце знайдеться. І шмат хліба також.

Оленка вдячно прийняла його запрошення. Ранесенько йшла на будівництво. Там рили котловани під фундамент. Рипів сніг під ногами, мороз щипав за щоки. Оленка спускалася в канаву, брала кирку, ломик, довбала мерзлу землю.

Разом з нею працювало ще багато дівчат. Вони вже звикли до важкої роботи, кирки в їхніх руках довбали землю впевнено й сильно. А Оленка в перші дні відчувала пекучий біль. Інколи скидала рукавиці, розглядала свої долоні, вкриті великими кривавими пухирями. Сльози виступали в неї на очах, але вона стискувала зуби й знову хапала кирку чи лопату. Ніколи було плакати. Ніколи було думати про біль.

Увечері поверталася до свого притулку. Гули від утоми ноги. Вона ввалювалася до кімнатки, падала на своє ліжко, відділене від інших ситцевою ширмочкою. Господиня, сухенька метка бабуся з чорними добрими очима, ставила на тумбочку миску борщу. Він смачно парував, але їсти не хотілось.

На ширмі ворушилась тінь господаря. Він тримав розгорнуту газету, бобонів:

— Фашистські орди рвуться до Москви. Після кровопролитних боїв нами залишено…

І так день за днем. Щовечора. Все сподівалася, що зміниться щось, що станеться чудо, що голос старого сповниться нарешті радістю. Ні, все відступають, залишають… Дніпро, Київ… Все це вже під ворогом.

Не можна стерпіти цього, несила.

Чому вона тут? Чому втекла з найтяжчого шляху? Тут теж працюють, тут кується зброя для фронту, й тут ой як потрібні руки, але там — потрібніші.

Клубочиться дим, палає обрій. Микола йде на тому тлі, страшний, суворий. Чому він такий страшний? Де він? Погляд звернений десь убік, він не дивиться на Оленку. Невже гнівається? Чим завинила вона перед його любов’ю?

Відповіді нема. Микола йде назустріч своїй таємничій долі. Вуста його німі. Оленка повинна вибирати сама…

Отямилася від своїх марень. Схопилася з ліжка. Почала взуватися. Старенька заглянула за ширмочку, здивувалася.

— Чому ти не вечеряєш? Куди зібралася?

— Після скажу, ніколи…

Вискочила в заметіль, попрямувала на головну вулицю, до центру. Повз неї гримотіли машини, йшли колони новобранців з торбами за плечима.

Біля госпіталю дорогу перепинив натовп. З машин виносили поранених. Жінки зітхали, плакали, розпитували. Оленка й собі зупинилася. З жалем дивилася на спотворені тіла, забинтовані руки й ноги. І раптом скрикнула. Сестра сердито глипнула на неї.

— Чого тобі?

З машини виносили на носилках чергового пораненого. Він був обмотаний з ніг до голови. Лише обличчя виднілося з-під білого савана смерті. Великі блискучі очі і хрящуватий ніс — Оленка пізнала б їх з-поміж тисячі інших. На неї дихнуло далеким літом, радісним клекотом минулого життя. Нетреба!

Вона кинулася до нього, припала до носилок. Санітари перезирнулися, опустили носилки на сніг.

— Дружина або наречена, — загомоніли в натовпі.

— Нетребо, голубчику… чи впізнаєте мене? — з надією запитала вона.

Очі пораненого запломеніли радістю. Він заморгав повіками, захрипів:

— Оленка… Царівна троянська.

Вона плакала, всміхалася.

— Нетребо, брате рідний! Хоч слово… про нього…

Дивилася з надією, стражданням: ждала. Очі згасли, заплющилися. Знову відкрилися.

— Про Миколу!? Знаю. Бачив…

— Бачив? Де? Коли? — скрикнула вона.

— Біля Дніпра. Переправа. Говорили. Два слова…

— Далі, далі, — підганяла Оленка.