Чоловіки під охороною - Робер Мерль

— І досяг успіху?

— Такого, на який навіть не сподівався. Його пацієнтки не тільки одужали, а й не забарилися помітити, що оргазм у них відбувається набагато легше, ніж доти. А декотрі з них, що були фригідні, спізнали його вперше.

— І який висновок ви з цього робите?

— Що куприкові м’язи відіграють у жіночому оргазмі велику роль і що їх відчутно стимулює тиск і тертя стороннього тіла.

— Тиск і тертя стороннього тіла? Як чудово сказано! Ви просто поет, докторе! — глумливо каже Берідж.

Але водночас вона несподівано червоніє до самих вух, відвертається від мене — волосся погойдується в неї на потилиці — й гордовито, владно кидає мені через плече:

— Я прийду до вас одразу ж пополудні. Маю сказати вам про два рішення, які стосуються безпосередньо вас.

За обідом я завважую, що Стайн і далі сердиться на мене. Він і не дивиться в мій бік, а ще більше прикрості завдає мені те, що я перетворився на порожнє місце і для Муч. Хтозна, як вони витлумачили мою відсутність у суботу й мою відмову в неділю взяти участь у прогулянці верхи. Зате Дейв сидить поруч страшенно щасливий. Він дивиться на мене то по-змовницькому, то замилувано. З усього бачу, він задоволений, що батькові вдалося вийти за колючий блувіллський дріт і провести ніч за загадкових обставин у лісі.

Я понурюю очі й бачу ноги Берідж, яка з тацею в руках дріботить до порожнього столика. Вона сидить сама не довго, бо незабаром я, не підводячи повік, упізнаю за тим столиком голубі штани Кроуфорд, Та зиркає на Берідж, змірюючи її досвідченим поглядом. Навіть більше, той Іуда в жіночій подобі дуже люб’язно всміхається до своєї колеги, що на неї він, як і на мене, написав доноса.

Дейв полишає мене й біжить до своїх друзів на тенісний корт; син признався мені, що з-поміж усіх надає перевагу одинадцятирічній Джоан Сміт, бо вона — дівчинка, до того ж тендітна. Я в захваті від цього фалократа в пуп’янку.

Проковтнувши останній шматок, я теж покидаю кафетерій. Біля дверей я привітно киваю Джесперсенові, що, стрункий, гарний, щойно зайшов. Але тепер я знаю, що приховується за цією люб’язною оболонкою. За мить я так само дружньо киваю головою — яка оманлива зовнішність! — Ріті, що всміхається мені, шкандибаючи з тацею в руках поряд із чорнявою здоровулею (я одразу ж запитую себе, чи ця жінка не з лабораторії Джесперсена й чи то не вона підтримує зв’язок із «нами»).

У довгому коридорі, що веде до виходу, в мене відбуваються аж дві зустрічі. Спершу я здалеку бачу, як у мій бік дибуляє на своїх товстих каучукових ногах містер Берроу. За два кроки від мене він зупиняється, похиляє лискучу свою маківку й довірливо шепоче мені, що сьогодні о дев’ятій вечора знову приїде бригада лаборантів і що я, як він сподівається, прийму її добре. Я запевняю його в цьому і, сказати щиро, обертаюся, щоб подивитися йому вслід, — так дивує мене його хода, на яку я спочатку не звернув уваги. Нарешті його великі сідниці зникають у дверях кафетерію, і я йду далі. Та не надовго я лишаюсь у коридорі сам. У другому його кінці з’являється місіс Берроу. Побачивши її, я скромно потуплюю очі — як і слід робити ЧО, котрий усвідомлює своє подвійно низьке становище — чоловіка та ще й невихолощеного — у світі, де все, навіть недостатня дражливість піхви, нагадує йому про те, що він тут зайвий. Але я, сам не знаю чому, принизливо примружую очі, лишаючи в полі зору тільки ноги місіс Берроу, і водночас підводжу голову, розпростую плечі й налягаю на закаблуки; одне слово, як сказала б ота мерзенна Одрі, «козирюся». Що ж, тим гірше, моя постать нікого не обманює! Поза в мене така природна, що я, підійшовши до місіс Берроу ближче, підводжу повіки, зиркаю на неї, і вона у відповідь теж дивиться мені у вічі. На її обличчі з’являється така промовиста усмішка, яку я добре розумію, навіть не торкнувшись руки місіс Берроу, коли проходжу повз неї.

Дякую вам, місіс Берроу! Цілком можливо, що з цих сигналів одного корабля другому в блувіллській ночі нічого не вийде, до того ж я не схильний порушувати чиюсь подружню вірність. А втім, я майже певен, що вам тільки закортіло зробити мені приємність і ніяких серйозних намірів у вас нема. Перше ніж подивитись на мене й усміхнутись мені, ви озирнулися, мов дівчинка, щоб пересвідчитись, чи ми в коридорі самі. Це звичайні пустощі, не більше. Ви тільки на мить прочинили віконце з вашого світу задумливої ортодоксальності. І тепер почуваєте себе краще, а я теж починаю запитувати себе, наскільки ж розгалужена жіноча змова, оте «ми», і чи то не вам найзручніше зі свого місця інформувати «їжака» про те, в які дні будуть обшуки…

Я ще надихаю Дейва на подвиги в тенісній грі й через кілька хвилин повертаюсь до лабораторії. Тут мене чекає прикра несподіванка. Я попросив Еребела приготувати сьогодні пополудні три дози вакцини — для Сміта, Пірса й для мене, але застаю тільки дві. Викликаю по селектору Берідж. Вона приходить так швидко, наче ждала мого виклику.

— Берідж, — кажу я, як тільки вона причиняє за собою двері, — тільки ви, крім мене, маєте ключ від мого кабінету. А я щойно помітив, що зникла третя доза вакцини.

— О, прошу вас, — каже Берідж з удаваною веселістю, — не надавайте своєму обличчю такого виразу, як у полісмена. Це зовсім вам не личить. Тут нема нічого загадкового. Третьою дозою розпорядилась я.

Я не вірю власним вухам.

— Розпорядилися ви?

— Еге ж.

— Без мого відома? Не порадившись зі мною? Неймовірно! Тоді дозвольте вас спитати: чи я ще керую цією лабораторією?

— Ну що ви, докторе, не гарячкуйте. Ніхто не заперечує вашого наукового керівництва лабораторією.