Чоловіки під охороною - Робер Мерль

Виходячи з кафетерію, я зустрічаю в коридорі містера Берроу. Його лискуча лиса маківка схиляється переді мною, і містер Берроу, хоч як дивно, вітається перший, навіть більше — він робить це з якимсь масним схваленням, а його круглі очі прилипають, мов присоски, до моїх, щоб висмоктати всю інформацію, яка там є. Я дивлюсь на нього порожніми, наскільки це мені вдається, очима й тихо, заклопотано кажу йому, що не поїду зі Стайном та Джесперсеном на прогулянку, бо в лабораторії саме проводиться один дослід, і я хочу за ним простежити. «Будь ласка, докторе Мартінеллі, — каже Берроу, і на його обвислих щоках повільно розпливається солодка усмішка, яка, сам не знаю чому, мене ображає. Потім він запопадливо додає: — Певна річ, прогулянки верхи по неділях не обов’язкові, зрештою, кожен має право трохи втомитись». Сказавши ці двозначні слова, містер Берроу, перевалюючись на товстих ногах, іде від мене, але так навдивовижу жваво, що здається, ніби його повні литки підскакують над землею, мов м’ячі.

Дейв ірже на радощах, наче стригунець, коли я кажу йому, що цілий день, крім кількох хвилин у лабораторії та години пообіднього сну, проведу з ним — у басейні або на тенісному корті. На його вибір! «Там і там!» — відповідає він із запалом.

Сподіваюсь, на корті я буду на висоті: після трьох годин верхової їзди вчора та сьогодні вранці мої сідниці болять не дуже, а ноги минулої ночі не притомились.

Одразу ж після сніданку я йду до лабораторії. Щойно відчиняю двері, як назустріч мені ступає доктор Гребел. Хоч сьогодні й неділя, я анітрохи не дивуюся, заставши його тут, — новому досліду він надає великого значення. На його видовженому обличчі із залисинами над високим чолом збуджено горять маленькі проникливі очі. Гребел нахиляє до мене свою високу худющу постать і тремтячим голосом каже:

— Гадаю, все йде гаразд!

Він небагатослівний, але я добре його розумію, до того ж треба зважати на підслуховувальний пристрій. Я мовчки проходжу повз Гребела й рушаю до великої зали, де ми тримаємо під замком піддослідних «пацієнтів».

Мені досить тільки поглянути на них.

Собака, взятий за контрольний зразок, — заражений, але невакцинований, — лежить мертвий. Три інші собаки, яких ми вакцинували, а потім заразили, живі й здорові. І коли ми підходимо ближче, вони з вдячності за наші відвідини збуджено скавулять і жваво розмахують хвостами. Я підступаю до кліток і по черзі гладжу тварин. Якою невимовною ніжністю, якою незбагненною любов’ю світяться гарні карі очі в наших жертв, такі простодушні, такі відверті й так до болю схожі на людські!

— Вони їли? — питаю я, обертаючись до Гребела.

— Їли й пили. Крім того, я поводив їх на повідку. Вони анітрохи не втратили рівноваги. Ніякого розладу. Такі жваві!

Я сподівався такого результату. І я дуже щасливий чи, скоріше, був би щасливий, якби раптом мені не прийшла в голову думка про те, що буде далі. Я стишую голос, хоч і знаю від Берідж, що в псарні підслуховувального пристрою нема.

— Докторе Гребел, мабуть, вам не слід нагадувати, що про це будуть поінформовані тільки Сміт, Пірс і Берідж. Більш ніхто не повинен знати про цей дослід.

— Я вжив усіх застережних заходів, — каже Гребел. — Самі бачите, на клітках вакцинованих собак немає ніяких табличок.

Я мовчу — й небезпідставно. Я завжди знав, що настане день, коли я повинен буду, спершу вакцинувавши себе, прищепити собі вірус енцефаліту-16. Я знаю також, що після всіх дослідів, за які наші бідолашні собаки заплатили життям, мої шанси вижити досить великі, якщо принаймні не вкрадеться помилка в дозуванні і якщо реакція людини на вакцину буде така сама, як у собак, — це цілком імовірно, але ще не доведено. Одне слово, я давно все зважив і розумію, що може статися все. Але досі я мав досить абстрактне уявлення про останній дослід, заради якого й на підтвердження наших успішних пошуків мушу ризикувати життям. Та ось кілька хвилин тому це моє уявлення перестало бути абстрактним. Небезпечна мить уже переді мною, я вже її бачу, переживаю її.

— Може, проведемо ще один дослід на собаках? — запитує Гребел, так наче збагнув причину мого мовчання.

Я байдужно відповідаю:

— Ні. Час квапить. Пора переходити до наступного етапу.

І тоді відбувається щось несподіване: Гребел усміхається! Ця усмішка дивує мене з двох причин: по-перше, вона не зовсім доречна, а по-друге, Гребел узагалі всміхається дуже рідко. Мушу сказати також, що коли зважити на мій душевний стан, то ця його реакція мене просто ошелешує. Зрештою, «наступний етап» — це дослідження на мені. А після мене — на решті ЧО в лабораторії: на Пірсі й Сміті. Випробовувати вакцину на докторі Гребелі нам, звісно, не доведеться — адже він як С уже має імунітет. Тож Гребел може спати спокійно. Він не ризикує заразитися, навіть коли щодня обмацуватиме носіїв хвороби. Тому мені не зрозуміло, що означає сміх і та полегкість, яку я читаю на його обличчі.

Я мовчу. Боюсь посваритися з Гребелом — особливо після того, як наші взаємини значно поліпшились.

Є в мене ще одна причина поводитися з ним обачно: одного разу Берідж ненароком натякнула, нібито доктор Гребел якимсь чином зв’язаний з «нами» й оті «ми» цілком йому довіряють. До речі, в усьому цьому для мене криється таємниця. Я просто не розумію, як С може симпатизувати антибедфордівському руху. Хіба він не усвідомлює, що з поразкою бедфордизму настане край привілеям касти С і вони, С, не дістануть назад того, що втратили?

Я зводжу на Гребела погляд і напівсерйозно кажу йому:

— Розумієте, наступний етап не обіцяє мені нічого втішного. Це буде для мене не пікнік!

Гребел сприймає мій прихований жарт спокійно, я б сказав, навіть весело.