Чоловіки під охороною - Робер Мерль

— Дякую.

— Він приходить до тями, — озивається жіночий голос у мене за спиною.

Я дивлюсь на Пірса й саме тієї миті, коли збираюся прокоментувати дію вакцини, помічаю Кроуфорд. І вчасно похоплююсь. Ми ж у її «кублі», то вона щойно подала мені пляшечку зі спиртом.

— Зараз я вас заміню, — каже Пірс.

Я підводжусь і дивлюся на Кроуфорд.

— Це сталося тут, у вас?

— Так, — відповідає вона й одразу ж, як сказала б Дія Берідж, вигинає стан і випинає груди. Як це дивно! Я мав би раніше помітити, як на мене впливає це її кривляння, але я, власне, нічого не помічав.

Тепер я зовсім спокійний за Гребела й востаннє маю добру нагоду роздивитися на Кроуфорд. А Берідж просто наклепниця! Волосся в Кроуфорд не брудне. Але те, що вона зробила з нього спокусливе тло для своїх гарних чорних очей, — правда. Як шкода, що ця дівчина назавжди піде від нас!

— Як це сталося, Кроуфорд?

— Доктор Пірс уже вам розповів, — озивається чийсь різкий голос.

Мені навіть не треба повертати голову. Я цей голос упізнаю. То моя левиця розмахує своїм волоссям.

Але Кроуфорд не збирається поступатися взятою на себе роллю, Вигинаючись усім тілом, вона переказує мені те саме, що вже розповів доктор Пірс, тільки багатослівніше.

Берідж знов подає свій різкий голос:

— Доктор Гребел уже цілком опритомнів.

Я обертаюсь.

— І до його обличчя повернувся природний колір, — додає Пірс.

Сам Пірс якийсь безбарвний. Волосся вилиняле, очі бляклі, вії білі. І коли він нахиляється над Гребелом, його брезкле, безформне обличчя страшенно контрастує з довгастою головою доктора Гребела.

Гребел без угаву кліпає очима, нарешті зупиняє погляд на мені й безбарвним, кволим голосом каже:

— Мабуть, треба зменшити дозу.

Берідж показує мені очима на Кроуфорд і з тривогою дивиться на мене. Я швидко кажу:

— Не розмовляйте, відпочиньте. Кроуфорд, будь ласка, принесіть мій стетоскоп.

— Зараз, докторе, — послужливо відповідає Кроуфорд.

Дівчина виходить, і вслід за нею біжить Берідж — вона, певно, не хоче, щоб Кроуфорд входила до мого кабінету сама. Пірс ретельно причиняє за ними двері.

— Я не помітив Кроуфорд, — каже Гребел уже впевненішим голосом.

До нього помалу повертаються сили, і пам’ять з хвилини на хвилину світлішає. Я кидаю на нього досвідчений погляд, але не кажу нічого. Я не знаю, чи контролюється в кабінеті Берідж підслуховувальний пристрій, установлений у цій кімнаті.

Повертається, вигинаючись, Кроуфорд зі стетоскопом. Передаючи його мені, вона не проминає нагоди торкнутися мене своєю трепетною рукою. Я, наче дівчина, не підводжу очей. Потім уклякаю на одне коліно. Поки я слухаю так Гребелові серце, входить і Берідж із чашкою кави в руці.

Я вступаю в гру.

— З вами таке вже траплялося, Гребеле? — запитую я тоном лікаря.

Гребелові очі всміхаються мені.

— Траплялося.

Я суворо даю йому настанову:

— Ви повинні бути обережні. Вам не слід перевтомлюватися. Лягайте рано спати. Робіть фізичні вправи. — І всміхнувшись, додаю: — І не пийте багато кави!

Цей невеличкий медичний жарт розряджає атмосферу. Ми з Пірсом допомагаємо Гребелові сісти на стіл, його чорні очі світяться вдячністю; він невеличкими ковтками п’є каву, яку йому підносить Берідж.

Сьогодні пополудні я не дізнаюся, яку ухвалу прийняли «ми» щодо мого приватного життя, — треба негайно поговорити в своєму кабінеті з Пірсом та Смітом; запрошу й Гребела, він, здається мені, вже цілком очуняв. Берідж у цій розмові участі не бере, але, певне, сидить у своїй кімнаті біля підслуховувального пристрою.

Ніхто з нас і словом не прохоплюється про те, що Гребел не належить до С, і це в нашій розмові найпримітніше. Я не збираюся вичитувати Пірсові й Сміту, хоч вони нічого не сказали мені ні про це, ні про те, що Гребел вирішив перший себе вакцинувати.

Я надаю нараді суто технічного характеру. Вакцину виготовлено на базі гною, взятого з гнійників і ослабленого шляхом його старіння, і з одного її випробування на людині важко збагнути, чи вона потребує ще більшого ослаблення, чи прищеплено надто велику дозу, чи в препарат слід додати антисептичних засобів. Ми не знаходимо якогось конкретного вирішення. Знаємо лише те, що діємо навпомацки, треба бути обережнішими: реакція Гребела на вакцину викликає в нас тривогу. Тепер ми приготуємо нову вакцину на ще старішій основі й перевіримо її нешкідливість та ефективність на собаках.

Упродовж цієї короткої наради я дивлюся на Сміта як ніколи пильно. Я давно підозрював, що «ми» втягли Гребела до свого руху. Підозрював і те, що Пірс у цій справі теж має перебувати під впливом сильної особистості своєї дружини. Але я ніколи не сподівався, що до антибедфордівського руху може бути причетний і Сміт. Одначе він таки причетний, бо знає й про вакцинування Гребела, і про його фальшиві папери.

Ось що мене й дивує. Адже Сміт геть увесь, навіть його прізвище — сама банальність. Хоч цей чоловік нашпигований чеснотами, без яких жодне суспільство не проіснувало б і тижня, він украй непоказний, сором’язливий, усе в ньому промовляє про скромність. А обличчя його нізащо не запам’ятаєш, хоч дивися на нього й сто разів. Навіть більше, Сміт належить до тих неодружених чоловіків, які назавжди поховали себе в самотності. Він насилу розмовляє, майже не всміхається, не захоплюється спортом, червоніє, коли Берідж звертається до нього, а та твердить, ніби Сміт не одружився тому, що не зваживсь позалицятися до котроїсь із жінок. І раптом — такий