Чоловіки під охороною - Робер Мерль
Після слів «невеличкі тривоги» Гребел засміявся, мовби все було само собою зрозуміло, а я подумки запитав себе, про які тривоги йдеться й чому він говорить про них так, наче за ними не стоїть нічого серйозного. Невже «тривога» для С — буденне явище? А може, Гребел перебуває в напівпригніченому стані, до якого вже звик? Я дивуюсь, бо завжди вважав Гребела куди життєрадіснішим і динамічнішим, ніж будь-кого з С, які працюють з нами в лабораторії.
Пересвідчившись, що всі троє собак почувають себе добре, я покидаю Гребела й іду до кабінету, щоб знову викликати Берідж. Але мені не доводиться це робити: вона вже сидить тут і не без хвилювання дивиться на мене.
— Ви розгнівалися на мене, докторе?
— За те, що ви приховали від мене кінцеву мету організації «ми»?
— Ні. За оті нісенітниці, яких я вам наговорила.
— Які саме?
— Всі.
— Я не можу сказати, що ви надто берегли мої нерви.
— Бачте, ви самі визнаєте, що ви збудливий!
— Еге ж. Можете занести до свого списку ще й цю мою ваду.
— Даруйте, докторе. Я не звикла постійно бути такою колючою.
Берідж сідає по другий бік мого письмового столу, відкидає назад волосся кольору червоного дерева й, погойдуючи сережками на тлі молочно-білої шиї, каже:
— Знаєте, важко жити так близько й водночас триматися так далеко… — Вона не закінчує фрази.
— Так жити не дуже зручно й для мене.
Берідж випростує спину, і, в її голубих очах зблискує тривожний вогник.
— Вам живеться зовсім інакше! Іноді вам перепадають утіхи! Наприклад, у лісовій хатині.
— Хто вам сказав?
— Ви це підтверджуєте? — питає Берідж, і зіниці в неї розширюються.
— Так.
— Мені сказала Ріта. Але тільки як здогад. «У мене таке враження, — заявила Ріта, — що наш жеребчик провів у хатині дуже неспокійну ніч».
— Дякую за порівняння з жеребчиком. А особливо за пестливу форму цього слова. Ви просто майстер ранити цитатами.
— То ви підтверджуєте, що провели неспокійну ніч?
— І за пастку дякую, яку ви наставили мені. Я прийняв ваші докори сумління за чисту монету.
— Одне слово, докторе, — каже Берідж свистючим голосом, — ви чоловік усіх жінок…
— Неправда, — заперечую я. — Я не донжуан. Я ніколи не зраджував свою Елін…
А що сказати це саме щодо Аніти я не можу, то замовкаю. Берідж одразу ж відчуває недомовку, я читаю це в її сердитих очах. І раптом усвідомлюю, що роблю: я виправдовуюсь за поведінку в своєму приватному житті перед жінкою, яка мені ні наречена, ні дружина! Я знов дозволив їй орудувати собою. Берідж знехтувала мої звинувачення й висунула проти мене свої, примусивши мене захищатися. Я розчаровано підводжуся, відвертаюсь від неї і дивлюсь у вікно.
Там нема нічого втішного. Бараки, огорожа з колючого дроту, сторожова вишка, а між бараками — колись зелений моріжок, що його сніг, а потім тривалі дощі й людські ноги перетворили на розгрузлу дорогу. Сизе небо, низькі хмари, вологе повітря. Таке враження, наче ми живемо в сірій ваті.
Я знов обертаюсь до Берідж і кажу:
— Берідж, прошу вас, облишмо цю тему.
Вона обпалює мене поглядом.
— Атож, вам дуже легко це зробити! Особливо коли зважити на те, що сьогодні ввечері ви прийматимете гостю.
— Яку гостю?
— З найбільшим ротом у Сполучених Штатах!
Я аж підстрибую:
— Коли ви про це дізналися?
— Вранці.
Берідж довідалася про це раніше за мене! Від кого? Від телефоністки? Невже телефоністки знають і дати обшуків? Не думаю. Все вказує на те, що саме місіс Берроу інформує «нас» про те, що відбувається в блувіллській адміністрації.
Я дивлюсь на годинник.
— Ми розмовляємо вже п’ять хвилин, Берідж, Може, перейдімо до речей серйозних?
Після слова «серйозних» вона кліпає очима, але нічого не каже. З того, як вона дихає, як потуплює очі й зосереджується, я бачу, що Дія намагається опанувати себе. Я мовчу.
Коли вона підводить повіки, її голубі очі дивляться надто стурбовано.
— Докторе, — озивається вона трохи перегодя, — я маю розповісти вам про рішення, яке «ми» ухвалили щодо вас. Але воно вам не сподобається.
— Гаразд, я спробую взяти себе в руки.
Вона дивиться на мене з деяким сумнівом.
— У всякому разі, — каже вона, збентежено всміхаючись, — я біля вас і запам’ятаю, які ви були вражені.
— Таке погане те рішення?
— Воно не зовсім погане. Але вам буде важко згодитися з його положеннями… — Вона замовкає, а потім видимо розгублено запитує: — Починати?
— Авжеж, починайте, — нетерпеливлюсь я.
Знову помовчавши, Берідж глухим, трохи надсадним голосом каже:
— Що ж, «ми» прийняли аж дві ухвали: одну щодо вакцини, а другу щодо вашого приватного життя.
— Ви про це вже казали.
— З якої починати?
— З ухвали про вакцину.
Нарешті вона впорується із своїм збентеженням, тамує збудження й прибирає байдужного вигляду. Але її сережки все одно тремтять. Я добре відчуваю цей її майже непомітний трепет.
— Прийнято аж дві ухвали щодо вакцини, — методично, як завжди, говорить вона. — По-перше, «ми» не хочемо, щоб ви перший випробували вакцину на собі. По-друге, якщо вакцина виявиться нешкідливою, «ми» забороняємо вам прищеплювати вірус енцефаліту-шістнадцять собі.