Сутінки - Стефані Маєр
М’яч метеором пронісся над полем, полетівши далеко у ліс.
— Гоум ран,[22] — пробурмотіла я.
— Зачекай, — попередила Есме й підняла руку, уважно дослухаючись. Еммет нечіткою плямою мчав між базами, йому на п’яти насідав Карлайл. До мене дійшло, що я не бачу Едварда.
— Аут![23] — чітко вигукнула Есме. Не вірячи власним очам я витріщилася, як Едвард вилетів на узлісся, затискаючи у піднятій руці м’яч. Навіть я помітила широку посмішку.
— Еммет б’є найсильніше, — пояснила Есме, — а Едвард бігає найшвидше.
Перед моїми недовірливими очима продовжувався інінг. Просто нереально встигнути за блискавичністю польотів м’яча, за швидкістю, з якою гравці ганяли полем.
Наступну причину, чому Каллени чекали на грозу, щоб пограти у бейсбол, я зрозуміла, коли Джаспер, намагаючись переграти Едварда, що неухильно перехоплював м’яч, подав Карлайлові граунд бол.[24] Карлайл налетів на м’яч, Джаспер помчав до першої бази. Коли вони, зіштовхнувшись, гепнулися на землю, здалося, що одна величезна каменюка впала на другу, вщент її розтрощивши. Я підстрибнула від хвилювання, та навдивовижу обидва виявилися неушкодженими.
— Сейф,[25] — спокійно виголосила Есме.
В Емметової команди була перевага в одне очко — Розалія примудрилася облетіти бази, влучно спіймавши одну з потужних Емметових подач, коли Едвард утретє не дав м’ячу опинитися за межами поля. Він хутко примчав до мене, сяючи від задоволення.
— Ну, що ти думаєш? — запитав він.
— Одне знаю напевно: тепер я не зможу додивитися до кінця стару нудну Бейсбольну Лігу.
— Ніби ти раніше часто її дивилася, — зареготав він.
— Я трішки розчарована, — вирішила подражнитись я.
— Чому? — здивовано запитав Едвард.
— Було б непогано дізнатися бодай одну річ, яку б ти не робив краще за всіх на світі.
На обличчі промайнула фірмова крива посмішка, у мене перехопило подих.
— Я пішов, — сказав Едвард, повертаючись на поле.
Він грав мудро, подаючи м’яч низько, поза досяжністю вправних рук Розалії в аутфілді — найвіддаленішій від дому частині поля, і блискавкою домчав до двох баз, перш ніж Еммет зумів повернути м’яч у гру. Одного разу Карлайл подав м’яч так далеко за поле — «бумс» вдарило по вухах, — що вони з Едвардом отримали по очку. Мініатюрним кулачком Аліса легенько штурхнула їх по черзі.
Упродовж гри рахунок постійно змінювався, гравці підштрикували одне одного в залежності від того, хто лідирував, як звичайні вуличні бейсболісти. Час від часу Есме закликала до порядку. Грім роздирав небо, та ми залишилася сухими, як і передбачила Аліса.
Карлайл був бетером, Едвард ловцем, коли Аліса раптом хапнула ротом повітря. Я не спускала очей з Едварда, тому помітила, як його голова різко сіпнулася у її бік. Їхні погляди зустрілися, відбувся моментальний обмін інформацією. Едвард опинився біля мене, перш ніж решта встигли запитати Алісу, що трапилося.
— Алісо? — напружено сказала Есме.
— Я не бачила, не могла попередити, — прошепотіла вона. На цю мить усі зібралися навколо неї.
— Що трапилося, Алісо? — запитав Карлайл спокійним владним голосом.
— Вони подорожують набагато швидше, ніж я гадала. Я бачу, що раніше мала неправильну картину майбутнього, — пробурмотіла вона.
Джаспер схилився, ніби прагнучи її захистити.
— Що змінилося? — уточнив він.
— Вони почули, що ми граємо, і прямують сюди, — винувато відповіла вона, схоже, почуваючись відповідальною за те, що її налякало.
Сім пар швидких очей блимнули на мене й відразу відвели погляд.
— Коли? — мовив Карлайл, повертаючись до Едварда. Едвардове обличчя — втілення напруженої зосередженості.
— Менше ніж за п’ять хвилин. Вони біжать — хочуть пограти, — насупився він.
— Встигнеш? — запитав Карлайл, кинувши у мій бік блискавичний погляд.
— Ні, не з нею на спині… — обірвав він. — До того ж нам менш за все потрібно, щоб вони вловили запах і почали полювати.
— Скільки? — запитав Еммет у Аліси.
— Троє, — коротко відповіла та.
— Троє! — пхикнув він. — Нехай приходять, — сталеві ремені м’язів заграли на міцних руках.
На частку секунди, що видалася набагато довшою, ніж була насправді, Карлайл поринув у роздуми. Здається, тільки Еммет був незворушний; решта втупили у Карлайла стривожені погляди.
— Ми продовжимо гру, — нарешті вирішив Карлайл. Його голос був спокійний, холоднокровний. — Аліса сказала, їм просто цікаво.
Вся фраза прозвучала потоком слів, що вилився за пару секунд. Я слухала уважно й зрозуміла майже все, хоча не чула, що наразі запитує Есме в Едварда беззвучним порухом вуст. Я лише зауважила, як він ледь помітно похитав головою; на її обличчі прочиталося полегшення.
— Ти ловитимеш, Есме, — сказав Едвард. — Я буду суддею, — і став як укопаний переді мною.
Інші повернулися на поле, сторожко прочісуючи темну лісову гущавину гострими поглядами. Схоже, Аліса та Есме намагалися не відходити далеко від мене.
— Розпусти волосся, — звелів мені Едвард тихим рівним голосом.
Я покірно стягнула резинку і струснула волоссям. Висловила вголос очевидне:
— Вони вже на підході?
— Так, стій спокійно, не рухайся, не висовуйся і не відходь від мене, будь ласка, — він добре приховав напругу в голосі, та я все одно її почула. Він зачесав моє довге волосся наперед, затуляючи обличчя.
— Не допоможе, — м’яко сказала Аліса. — Я чую її запах через поле.
— Я знаю, — забриніла у голосі невдоволена нотка. Карлайл стояв на підвищенні, решта без особливого ентузіазму повернулися до гри.
— Що запитала тебе Есме? — прошепотіла я. На мить Едвард завагався, потім відповів.
— Чи вони голодні, — неохоче пробурмотів він.
Минали секунди, тепер гра тривала в апатичному ритмі. Ніхто не наважувався подавати і відбивати сильніше, ніж поштовхом; Еммет, Розалія та Джаспер нерішуче топталися на внутрішній частині поля. Час від часу, незважаючи на жах, що сковував мозок, я помічала, як дивиться на мене Розалія. Її очі — згорнена книжка, та щось у міміці її вуст наштовхувало на думку, що вона розгнівана.
Едвард узагалі не стежив за грою, його очі та розум блукали лісом.
— Вибач мені, Белло, — нестямно прошепотів він. — Я втнув дурницю, так безвідповідально викривши тебе. Вибач мені.
Я почула, як спинилося його дихання, очі втупилися у праву частину поля. Він ступив на півкроку вперед, стаючи між мною і тим, що наближалося.
Карлайл, Еммет та інші обернулися в одному напрямку, почувши заслабкі для мого вуха звуки кроків.
Розділ 18
Полювання
Один по одному на відстані дюжини метрів вигулькнули вони з-під лісового покрову. Перший у ланцюжку відразу відступив назад, щоб дати дорогу іншому. Судячи з його поведінки, було чітко зрозуміло, що той — високий, темночубий — і є ватажком зграї. Третя — жінка; на такій
