Сутінки - Стефані Маєр

— Скоро, — нагадала я, відчиняючи двері та виходячи під дощ.

Я підтюпцем побігла крізь мжичку до ґанку, спиною відчуваючи Едвардів погляд.

— Добридень, Біллі! Привіт, Джейкобе! — привітала я їх якомога радісніше. — Чарлі поїхав на цілий день, сподіваюся, ви недовго чекаєте.

— Недовго, — приглушеним голосом відповів Біллі. Чорні очі пронизували наскрізь. — Я просто хотів завезти ось це, — вказав він на коричневий паперовий пакет, що лежав у нього на колінах.

— Дякую, — відповіла я, хоча не мала анінайменшої гадки, що там може бути. — Чому б вам не зайти в дім, щоб трошко посушитися?

Вдавши, що не помічаю його напруженого, пильного погляду, я відімкнула двері і жестом запросила їх проходити всередину.

— Ось так, давайте я візьму, — запропонувала я, повертаючись, щоб зачинити двері. Дозволила собі кинути останній погляд на Едварда. Він чекав, нерухомо завмерши, очі були сумні.

— Це треба покласти в холодильник, — зауважив Біллі, вручаючи мені пакет. — Тут смажена риба, фірмова страва Гаррі Клірвотера. Чарлі дуже любить. У холодильнику вона краще підсохне, — знизав він плечима.

— Дякую, — повторила я, цього разу від щирого серця. — Я вже перепробувала всі відомі рецепти на рибу, а тато сьогодні ввечері привезе нову порцію.

— Знову на риболовлі? — у очах Біллі промайнув слабкий вогник. — На старому місці? Тоді, може, я заскочу до нього на зворотному шляху.

— Ні, — швидко збрехала я. Приязність як корова язиком злизала. — Він збирався на нове місце… Куди точно, не маю гадки.

Зміна моєї поведінки не залишилася непоміченою, Біллі замислився.

— Джейку, — сказав він, не зводячи з мене уважного погляду, — не принесеш із машини нову картину Ребекки? Я привіз її для Чарлі.

— Де вона? — похмуро запитав Джейкоб. Я зиркнула на нього, він втупився у підлогу, брови зійшлися на переніссі.

— Здається, в багажнику, — сказав Біллі. — Можливо, щоб знайти її, доведеться добряче поритися.

Джейкоб зіщулився і вискочив назад під дощ.

Ми з Біллі мовчки дивилися одне на одного. Минуло кілька секунд, тиша стала ніяковою, тому я розвернулася і попрямувала до кухні. Почула, як мокрі колеса скриплять по лінолеуму: він поїхав слідом.

Я запхнула пакет на забиту верхню поличку холодильника, розвернулася на сто вісімдесят градусів, щоб поглянути в обличчя Біллі. Густо вкрите зморшками лице — згорнута книжка для мене.

— Чарлі повернеться нескоро, — сказала я майже грубо. Він кивнув на згоду, але промовчав.

— Ще раз дякую за рибу, — натякнула я.

Він кивнув. Я зітхнула і склала руки на грудях. Схоже, він зрозумів, що я вирішила закінчити й до того не дуже змістовну розмову.

— Белло, — почав був він, а потім замовк, завагавшись. Я чекала.

— Белло, — повторив він, — Чарлі — один із моїх найближчих друзів.

— Так. Він дбайливо вимовляв кожне слово своїм гучним голосом.

— Я помітив, що ти спілкуєшся з Калленом.

— Так, — коротко відрізала я. Біллі примружився.

— Можливо, це не зовсім моє діло, та я гадаю, це погана ідея.

— Ви праві, — погодилась я. — Це не ваше діло. Мій тон змусив злетіти вгору частково посивілі брови.

— Ти, напевно, не знаєш, та родина Калленів має погану репутацію у резервації.

— Правду кажучи, я знаю, — жорстко повідомила я. — Вони отримали таку репутацію незаслужено, хіба ні? Адже нога жодного з Калленів не ступала на землю резервації, чи я помиляюсь?

Я помітила, як мій більш ніж прозорий натяк на угоду, що одночасно зобов’язувала та захищала плем’я, хутко присадив Біллі.

— Це так, — погодився він, сторожко позираючи на мене. — Схоже, ти… знаєш про них чимало. Більше, ніж я очікував.

Я вп’ялася у нього поглядом.

— Можливо, я знаю про них більше, ніж ви. Він міцно стиснув повні губи, обмірковуючи мої слова.

— Можливо, — припустив він, та очі не стали менш пронизливими. — Чарлі також знає?

Він знайшов слабке місце у моїй броні.

— Чарлі дуже високої думки про Калленів, — ухилилась я від прямої відповіді. Він миттю розгадав маневр. Не зрадів, але й не здивувався.

— Це не моя справа, — сказав він. — Та це може стосуватися Чарлі.

— Але моя справа вирішувати, стосується це Чарлі чи ні. Може, я помиляюся?

Цікаво, він хоча б зрозумів кульгаве запитання, породжене бажанням не вибовкати нічого компрометуючого? Схоже, що так. На якийсь час він замислився; дощ барабанив по даху — це був єдиний звук у пронизливій тиші.

— Так, — нарешті здався він. — Гадаю, це дійсно тільки твоя справа.

Я полегшено зітхнула.

— Дякую, Біллі.

— Просто поміркуй над тим, що коїш, Белло, — переконливо попросив він.

— Гаразд, — хутко погодилась я. Він насупився.

— Я мав на увазі, не роби цього.

Я поглянула в очі, у яких бриніла щира тривога за мене; що я могла відповісти?

Цієї миті голосно грюкнули вхідні двері, я аж підстрибнула.

— Картини немає у машині. Ніде, — почули ми Джейкобове ображене пхикання ще до того, як він підійшов до нас. Коли він вигулькнув із-за рогу, сорочку на плечах вкривали мокрі плями, з волосся крапало.

— М-м-м, — пробурчав Біллі, раптом набувши байдужого вигляду й розвертаючи візок, щоб подивитися на сина. — Значить, я забув її вдома.

Джейкоб ефектно закотив очі.

— Чудово.

— Добре, Белло, скажеш Чарлі, — зробив Біллі невелику паузу, — я маю на увазі, що ми заїздили в гості.

— Розкажу, — промимрила я. Джейкоб отетерів.

— Ми вже їдемо?

— Чарлі повернеться нескоро, — пояснив Біллі, проїжджаючи повз Джейкоба.

— О, — Джейкоб мав розчарований вигляд. — Що ж, тоді гадаю, до зустрічі іншим разом, Белло.

— Звісно, — погодилась я.

— Бережи себе, — попередив мене Біллі. Я промовчала.

Джейкоб допоміг батькові переїхати через поріг. Я трохи помахала їм, зиркнувши у бік наразі порожнього пікапа, й зачинила двері, перш ніж вони встигнули від’їхати.

Я постояла хвилину у вітальні, слухаючи, як авто дало задній хід і рушило з місця. Постояла ще, чекаючи, поки притупляться роздратування та злість. Коли зрештою напруга трохи спала, я попрямувала нагору, щоб зняти парадний одяг.

Переміряла парочку різних кофтин, не впевнена, чого очікувати від сьогоднішнього вечора. Оскільки вся увага зосередилася на майбутніх подіях, минуле видавалося неважливим. Тепер, звільнившись від впливу Джаспера та Едварда, я почала компенсувати попередню відсутність переляку. Мені швидко набридло вибирати одяг — я натягнула стару фланелеву сорочку та джинси: все одно вночі я буду в плащі.

Задзвонив телефон, я щодуху помчала вниз, щоб узяти слухавку. Один-єдиний голос я прагнула почути, будь-який інший мене розчарує. Та я знала, що якби Едвард захотів поговорити зі мною, то, напевно, просто матеріалізувався б у кімнаті.

— Алло, — ледь чутно видихнула я.

— Белло? Це я, — сказала