Сутінки - Стефані Маєр

Едвард повернув ключ, джип із ревом прокинувся до життя. Ми помчали.

— У тебе дуже… м-м-м… великий джип.

— Це Емметів. Я подумав, ти не захочеш бігти всю дорогу.

— Де ви тримаєте цього монстра?

— Переробили одну з прибудов під гараж.

— Ти не хочеш пристебнутися? Едвард недовірливо зиркнув на мене. Тут до мене нарешті дійшло.

— Бігти всю дорогу? Тобто ми все одно бігтимемо якусь частину? — мій голос мимоволі підвищився.

Він вишкірився.

— Ти не бігтимеш.

— Мене знудить.

— Заплющиш очі — й усе буде добре.

Я прикусила язика, воюючи з панікою.

Едвард нахилився, щоб поцілувати мене у маківку, потім застогнав. Я збентежено поглянула на нього.

— Ти так чудово пахнеш під дощем, — пояснив він.

— Чудово в хорошому чи в поганому розумінні? — сторожко поцікавилась я.

Він зітхнув.

— І так, і так.

Не знаю, як він орієнтувався у пітьмі й суцільній стіні дощу, та якимось чином він знайшов відгалуження дороги, що більше нагадувало гірську стежку. Тривалий час розмовляти було неможливо, я без кінця стрибала вгору-вниз, як відбійний молоток. Едвард, схоже, насолоджувався поїздкою, широка усмішка не сходила з вуст.

Ми дісталися кінця дороги, дерева зеленими стінами оточили джип із трьох боків. Дощ перейшов у мжичку, що зменшувалася з кожною секундою, у просвіті між хмарами проглядало небо.

— Вибач, Белло, далі доведеться йти пішки.

— Знаєш що? Я краще почекаю тут.

— Де поділася твоя мужність? Сьогодні вранці ти була надзвичайною.

— Я ще не забула минулого разу. (Невже це було тільки вчора?)

За мить Едвард опинився біля моїх дверей і почав мене відстібати.

— Я сама впораюся, ти йди вперед, — запротестувала я.

— М-м-м… — замислився він, хутко звільнивши мене. — Здається, доведеться вплинути на твою пам’ять.

Перш ніж я встигла якось відреагувати, він витягнув мене з джипа і поставив на землю. Вряди-годи пролітала поодинока крапля дощу, Аліса мала рацію.

— Вплинути на мою пам’ять? — нервово перепитала я.

— Щось таке, — він уважно, напружено спостерігав за мною, та в глибині очей стрибали жартівливі бісики. Поклав руки на джип обабіч моєї голови і нахилився вперед, змушуючи мене втиснутися назад у двері. Нахилився ближче, його обличчя опинилося за кілька сантиметрів від мого. Тікати було нікуди.

— Ну, — аромат Едвардового дихання завдав невиправної шкоди моєму процесу думання, — що саме тебе непокоїть?

— Я можу вдаритися в дерево, — ледве не задихнулась я, — і загинути. А ще мене знудить.

Він зусиллям волі притамував посмішку. Нахилив голову, ніжно торкнувся холодними губами западинки на кінці шиї.

— Ти досі хвилюєшся? — прошепотів він у мою шкіру.

— Так, — намагалась я зосередитись. — Я вдарюся в дерево. Мене знудить.

Ніс прокреслив лінію вгору по горлу до початку підборіддя. Холодне дихання ледь лоскотало шкіру.

— А тепер? — прошепотіли губи біля підборіддя.

— Дерева, — видихнула я. — Нудота.

Він підвів обличчя, щоб поцілувати повіки.

— Белло, ти серйозно думаєш, що я вріжуся в дерево?

— Ти — ні, а я — можливо, — голосу бракувало впевненості. Едвард відчув запах легкої перемоги.

Він повільно цілував щоку, зупинившись біля краєчка вуст.

— Я дозволив би дереву вдарити тебе? — його вуста ось-ось діткнуться моєї тремтячої нижньої губи.

— Ні, — видихнула я. Знала, що у моєму бездоганному захисті ще є козирі, та не могла наразі їх пригадати.

— От бачиш, — сказав Едвард, його губи мандрували моїми, — боятися нічого, правда?

— Так, — здалась я.

Потім він майже різко взяв моє обличчя в долоні й поцілував мене по-справжньому, його неподатливі вуста переплелися з моїми.

Немає жодного виправдання моїй поведінці. Вочевидь, я мала б зробити певні висновки. Та я не змогла зупинитися і відреагувала точнісінько як першого разу. Замість безпечно й нерухомо завмерти, мої руки потягнулися і міцно обвили Едварда за шию, я раптом приросла до його кам’яної фігури. Я зітхнула, губи розтулилися.

Він відсахнувся, без зусиль розірвавши мій захвáт.

— Прокляття, Белло! — різко видихнув він, важко сáпаючи. — Белло, ти мене вб’єш, клянуся, так і буде.

Я нахилилася вперед, впершись руками у коліна, щоб не впасти.

— Тебе неможливо убити, — промимрила я, намагаючись дихати нормально.

— Я теж так вважав до того, як зустрів тебе. А тепер забираймося звідси, доки я не накоїв дурниць, — загарчав він.

Едвард закинув мене на спину, як і вчора, та я помітила, що йому знадобилися додаткові зусилля, щоб зробити це ніжно. Я обхопила ногами його талію і з’єднала руки у смертельному захваті навколо шиї.

— Не забудь заплющити очі, — суворо попередив Едвард. Я хутко притулила обличчя до його лопатки, прикрилася рукою і міцно заплющила очі.

Враження було, що ми стоїмо на місці. Я відчувала, як Едвард плавно рухається піді мною, та рух був таким рівномірним, наче він ішов по тротуару. Думка зиркнути упівока, тільки щоб переконатися, чи справді він летить крізь ліс, як минулого разу, спокушала мене, але я втрималася. Воно не варте жахливого запаморочення. Я вдовольнилася тим, що слухала Едвардове рівномірне дихання.

Я до кінця не зрозуміла, що ми зупинилися, доки він не потягнувся, щоб торкнутися мого волосся.

— Ми на місці, Белло. Я ризикнула розплющити очі — точно, ми зупинились.

Я розчепила задерев’янілі кінцівки, звільнивши Едварда, і зсунулася вниз, приземлившись на п’яту точку.

— Ох, — сердито пхикнула я, поцілувавшись із мокрою землею.

Едвард недовірливо витріщився, вочевидь, іще не знаючи, чи не він досі сердитий, чи вже може з мене сміятися. Врешті-решт мій розгублений вигляд доконав його, він невтримно розреготався.

Я підвелася і, не звертаючи на нього уваги, заходилася струшувати з куртки траву та бруд. Гиготіння тільки посилилося. Я розлючено почимчикувала вглиб лісу.

Його рука опинилася на моїй талії.

— Куди ти зібралася, Белло?

— Подивитися на бейсбольний матч. Схоже, когось гра більше не цікавить, та я не сумніваюся, що решта чудово проведуть час без тебе.

— Ти йдеш не в той бік.

Я розвернулася, не дивлячись на нього, і гордовито покрокувала у протилежному напрямку. Він знову спіймав мене.

— Не сердься, я нічого не міг із собою вдіяти. Бачила б ти своє обличчя, — тихенько хихотнув він, не втримавшись.

— О, тобі, значить, можна казитися, а мені — ні? — запитала я, зводячи вгору брови.

— Я розсердився не на тебе.

— «Белло, ти мене вб’єш!» — кисло процитувала я.

— Проста констатація факту.

Я спробувала відвернутися, та він миттю схопив мене.

— Ти розсердився, — наполягала я.

— Так.

— Ти щойно сказав…

— Що оскаженів не через тебе. Белло, невже ти не бачиш? — він раптом